Володимир Михановський - На траверсі Бета Ліри

“Що як вона радіоактивна?” — обпалила думка. Кинувши грудку на стіл, Валентин підніс до неї кишеньковий лічильник Гейгера. Але чутливий лічильник мовчав: радіоактивності не було. Полегшено зітхнувши, штурман сховав лічильник у нагрудну кишеню.

Втома безслідно зникла, штурман відчував тепер незрозуміле збудження. Він сів за стіл і заходився уважно розглядати грудку. З пругкої фіолетової гуми вона перетворилася тепер у ромбоподібний кристал, що мерехтів синім вогнем. Штурман крутив його в руках, розглядав на світло, торкався жалом скальпеля. Але гостра сталь не залишала на твердій поверхні кристала жодної подряпини.

Захоплений, забувши про все на світі, з розколошканим чубом і палаючими очима, Валентин скидався на людину, яка перша висадилась на Марсі і жадібно розглядала всі дивовижі, що їх щедро розсипав на шляху відважних космос.

Зиркнувши на годинник, Валентин жахнувся. Минуло шість годин, відколи він сів за стіл з цією штуковиною.

В бездонній глибині кристала йому ввижалися мінливі, дивовижні картини, він розрізняв якісь пульсуючі жилки і кольорові цятки, сфери, що переливалися всіма кольорами райдуги, і якісь рухливі фігурки…

За п’ятнадцять хвилин він має бути в штурманській рубці, скоординувати показання приладів і потім доповісти капітанові, як триває політ.

Валентин взяв із настінної висувної шухляди чисту носову хусточку і загорнув у неї кристал, потім сховав свою знахідку в найдальший куток шухляди і знову засунув її.

В чутливій тиші пролунав мелодійний гонг, закликаючи всіх, хто вільний од роботи, на зарядку. На “Ізольді” наставав “світанок”.

Після звичної доповіді капітанові — доповідали раз на дві доби — Валентин бігцем повернувся до своєї каюти.

Я здибався з ним біля центральної рубки. Штурман буквально налетів на мене і, хутко вибачившись, помчав далі.

— Чекай-но, — зупинив я його. — Ти вільний?

— Ти вільний? — мов луна повторив Валентин.

Мабуть, на моєму обличчі було написано таке здивування, що штурман опам’ятався.

— Не спав цілу ніч, — винувато посміхнувся він. — бачиш, навіть обмовлятись почав.

— Що ж таке?

— А-а, дрібниці.

— Може, цікавий мікрофільм?

— Щось схоже.

— А що зараз робитимеш?

— Піду досипати.

— Шкода, — сказав я, — в сферозалі йтиме “Волзька пісня”, ми б разом… Ну, що поробиш. Бажаю гарних снів. Тільки обіду не проспи! — крикнув я навздогін.

Валентин був чудовий хлопець, але з дивиною. То раптом він починав страшенно ніяковіти, губився й червонів за кожну дрібницю, то несподівано — щоправда, це траплялося рідко — ставав холодним і відлюдькуватим, уникав мене. Проте я відчував, що він дуже прив’язаний до мене, як і я до нього. “Талант і дивацтво — нерозлучні”, — часто згадував я чиїсь слова. А Валентин був талановитий. Він захоплювався і фізикою, і радіоастрономією, і навіть вірші писав, щоправда, про них знав тільки я.

“Мабуть, натхнення найшло”, — вирішив я, неквапно прямуючи до сферозалу.

Ввійшовши в каюту, Валентин кинувся до ящика на стіні. Висунути його і засунути руку всередину — на це треба було кілька секунд. Але штурмана чекало розчарування: кристал зник! Хусточка була, як і раніше, згорнута. Валентин перерив усе в ящику. На підлогу полетіли шкарпетки, носовики, лупа в черепаховій оправі, збірник мікрофільмів, диктофон, кілька пошарпаних записних книжок…

Кристала не було.

Валентин поставив ящик на стіл і задумався. Його почала мучити совість.

“Я порушив четверту заповідь космонавта, — подумав він, — про все підозріле доповідати капітанові”.

Голова після безсонної ночі була важка, але — дивно! — Валентин відчув, що до нього повертається уже знайомий стан нервового збудження. Хлопець не думав тепер, звідки міг узятися на кораблі цей чудовий кристал, і як пояснити його загадкові властивості. Штурманові хотілося тільки одного: знайти кристал і дивитися в нього, дивитися весь час! Кристал мав якусь привабливу силу, наче наркотик.

Раптом Валентин здригнувся, йому здалося, що дно ящика, викладене сріблястим пластиком, набуло незвичайного зеленкуватого відтінку. Штурман поторкав дно скальпелем. Так і є! Кристал розтікся по дну ящика, набувши кольору і форми дна.

Напівпрозора пластинка — Валентин витяг її з ящика і поклав на стіл — здавалась живою. Вона повільно ворушилася, по світлій поверхні пробігали хвилі. Коли Валентин виймав пластинку, йому здавалося, що вона значно поважчала.