Валентина Журавльова - Поправка на Ікс

вона справді легко читає думки, навіть ті, які він сам ще не хотів і боявся прочитати. Він не підозрював, яких зусиль коштує Смоліній цей спокійний, невимушений тон.

— Добре, — швидко сказав він. — Я поясню вам, у чому справа. Зоряна система, з якої вели цю… передачу, не може бути надто віддаленою, Інакше навряд, щоб чужий зет-ритм був такий чіткий. Ну, скажімо, тридцять, п’ятдесят світлових років — це, мабуть, гранична відстань. Ви згодні?

Смоліна довго мовчала. Потім кивнула:

— Так. Але це обмеження, про яке я не думала. Ви вводите нові дані.

— Далі, — продовжував Шорін. — Ви бачили великий зелено-жовтий диск і чотири невеличкі диски — голубий, два червоних, оранжевий. Отже, зоряна система принаймні п’ятикратна. Так?

— Так.

— Далі. Ви пам’ятаєте час експерименту?

— Так.

— І спрямування антени?

— Запис провадився автоматично, з поправками на качку. Цифри не зовсім точні.

— Нічого. Візьмемо середні значення. Напишіть ці цифри. Ось папір… Прекрасно! — Шорін узяв аркуш. — А тепер подивимось, чи є в цьому напрямку близькі до нас кратні системи із зорями тих спектральних класів, про які ви казали. Об’єктивна перевірка?

Смоліна відповіла дуже тихо.

— Так.

Шоріну стало шкода її, і він сказав:

— Ви не хвилюйтеся. Не треба. Якщо навіть ви помилились…

— Ні! — перебила Смоліна. — Це не помилка. Шорін мовчки пішов до книжкових шаф. Дістав книги. Смоліна сиділа не обертаючись. Він довго перегортав довідники. Потім вернувся до столу. Мовчки сів.

— Ларисо Павлівно…

Вона зрозуміла: щось сталося. Шорін дивився кудись у простір, мимо неї.

— Ларисо Павлівно, це Міцар, середня зірка у хвості Великої Ведмедиці. Відстань двадцять п’ять світлових років. Шестикратна зоряна система. Колір зірок збігається.

— Отже… — тихо мовила Смоліна.

— Ви бачили рослини, що змінюють забарвлення, — вів далі Шорін. — Мені здається… я майже певен… Ви розумієте, на планеті, що має шість сонць, своєрідні умови.

Шорін підвівся, пройшовся по кабінету.

— Так, — сказав він, — дивний світ. Світ мінливих барв. На небі шість кольорових сонць. Вічний день… і кольорові напівтіні. Повітря, вода, рослини, грунт — усе це весь час, щосекунди змінює забарвлення… Фантастичний танок барв…

— Отже, тепер будуть організовані пошуки зоряного зет-ритму? — спитала Смоліна.

Шорін вернувся до столу. Поглянув на Ларису, і в очах його раптом блиснула така сама пустотлива іскринка, яка була раніше в очах дівчини.

— Слухайте, а чому ви самі не догадались отак перевірити? — спитав Шорін і тут же подумав, що це несправедливо: вона біолог, і думка, проста для нього, Шоріна, не така вже проста й очевидна для неї.

Йому було б неприємно, якби вона почала виправдовуватись. Але вона промовчала.

— Пошуки провадитимуться, — сказав Шорін. — І, крім того… Розумієте, Ларисо Павлівно, не все залежить від мене, але, очевидно, доведеться подумати про надсилання наших сигналів туди, до Міцара.

— Це неможливо, — поспіхом сказала Лариса. — Потужність наших установок настільки мала…

— Нічого, — спокійно перебив її Шорін. — Одна дуже… як би це сказати… дуже смілива дослідниця навчила мене вносити поправку на ікс, поправку на те, що буде відкрито… Я і вношу цю поправку.

Шорін провів Ларису до дверей кабінету. Потім, коли за дверима стихли кроки, оглядівся. Кабінет здався йому великим, занадто великим.

Вітер жене над океаном отари сірих хмар. Вони проходять низько, зачіпаючи щогли корабля, зливаються з димом вулкана і зникають за горизонтом.

Десь осторонь лишається Атлантида. Її не видно з вікна каюти. Але час від часу долинає розкотистий, неприродно тривалий грім — це бушує вулкан. Потоки лави обрушуються в океан, і порізана блискавками завіса пари, диму, попелу ховає Атлантиду.

“Іркутськ” двічі намагався підійти до острова — і щоразу невдало. Треба чекати. Виверження скінчиться, лава затвердіє, і вітер розвіє хмари попелу. А поки що треба чекати.