Валентина Журавльова - Поправка на Ікс

В телефоні почувся схвильований, як мені здалося, голос Єрмакова.

— Три кілометри… Бомби пішли точно в кратер!

— Ховайтесь! — Завітаєв підштовхував мене до скелі.

І зразу ж угорі гримнув вибух. Я ледве встигла притиснутись до каміння, як знову пролунав вибух. “Вода вирувала, скафандр гудів і бився об каміння. Я спробувала вчепитися за виступи скелі…

— Вперед! Тепер — уперед!

Я відштовхнулась од скелі і ввімкнула двигун. Завітаєв чекав мене.

— Швидше! Всі сюди!..

Прожектори ледве пробивали скаламучену воду. За три-чотири метри вже нічого не було видно.

Ми піднімалися пліч-о-пліч, тримаючи пістолети напоготові. Але павуки зникли. Вихід з кратера був вільний.

Через двадцять хвилин, коли ми наближалися до “Дінго”, я відчула двигтіння води: мовби хтось легенько штовхнув мене. Це внизу, в шахті, вибухнув атомний заряд, відкриваючи шлях магмі…

З самого ранку вітер гонить над океаном сірі хмари. Часом вони опускаються зовсім низько, до хвиль. За два кілометри на північ — з ходового містка “Іркутська” видно далеко — гуркоче вулкан. Його оповита димом вершина вже піднялася над водою. Це сталося на третій місяць після початку виверження. Ночами темно-червона заграва освітлює океан. Вдень клуби пари й диму піднімаються високо в небо.

Виверження триває. Острівець росте. За добу він збільшується на п’ять тисяч квадратних метрів. Завітаєм каже, що виверження скінчиться через місяць, не раніше.

Я стою на містку “Іркутська”. Корабель крає побурілі від попелу хвилі. Повітря насичене запахом сірки. Треба йти вниз, у каюту. Але мені не хочеться йти. Я дивлюсь на створену людиною Атлантиду і думаю про сказані колись Завітаєвим слова: “Надто багато знали — і тому загинули… Мене така філософія не влаштовує. Я за інший принцип: багато знали — тому й створили Атлантиду…”

Мій друже, мій далекий друже, говоритиму з тобою. Капітан дозволив нам говорити сорок хвилин. Кристалофон запише те, що я скажу. Потім шифратор стисне, спресує записане — і на мить корабельні реактори віддадуть передавачу всю свою потужність. Короткий сплеск енергії, що несе мої слова, довго йтиме, крізь чорне Ніщо. Але настане час — і ти почуєш мій голос.

Я повинна багато сказати тобі. Ще кілька хвилин тому, вислухавши розпорядження капітана, я знала, що саме треба сказати. Я бігла по трапу, щоб скоріше ввійти до своєї каюти. Але варто було мені ввімкнути кристалофон — і я відчула, що слова, які здавалися такими необхідними, зовсім не потрібні.

Можливо, це втома. Так, усі ми дуже втомилися. Через двадцять дев’ять днів після старту, коли корабель досяг субсвітлової швидкості, прилади відзначили підвищену густину міжзоряного газу. З цього часу аварійні автомати майже безперестанку передають сигнали небезпеки. Я чую їх дзвін і зараз, коли розмовляю з тобою. Міжзоряний газ поступово руйнує оболонку корабля. Установки магнітного захисту, доведені до найвищого режиму, працюють з перебоями. Частинки міжзоряного газу проникають крізь екрани реактора, спричиняючи побічні реакції. Електронні машини захлинаються в потоці незліченних розрахунків…

Ми звиклися з небезпекою. Сигнали аварійних автоматів викликають тільки одне відчуття — глуху досаду. Сигнали означають, що знову треба йти до пультів керування. Знову думати, обчислювати, шукати. Втома зробила нас неговіркими. Ми мовчки працюємо, мовчки їмо. І, якщо хтось спробує жартувати, ми лиш мовчки усміхаємось.

Але раз на добу все змінюється. О двадцятій годині за корабельним часом капітан вимикає систему аварійної сигналізації. Керування кораблем повністю передається електронним машинам, і ми йдемо до кают-компанії. Час — з двадцятої до двадцять першої — ми балакучі, жваві, веселі. Ми поводимося так для єдиного пасажира корабля. Цей пасажир виходить з своєї каюти тільки на годину. І ми намагаємося приховати втому. Наш політ має смисл лише в тому разі, якщо ця людина буде доставлена благополучно…

Мій далекий друже, над кристалофоном висить годинник, і я стежу за хвилинною стрілкою. У нас мало часу, а я ще нічого тобі не сказала. Мені важко підшукати потрібні слова.