Жюль Верн: Незвичайні пригоди експедиції Барсака

Вугляр пішов, але хвилин за п’ятнадцять повернувся, так само з мішком. Швейцар спитав його, в чім справа, ї він пояснив, що переплутав адресу. Відповідав він захекавшись, як людина, яка тільки-но піднімалася на п’ятий поверх з важкою ношею, а вийшовши на вулицю, поклав свій мішок на ручний візок, що стояв край тротуару, і неквапливо подався геть.

— А вам відомо, — спитав слідчий, — від якого поставщика був цей рознощик?

Цього швейцар не знав.

Слідчий опитав пожильця з п’ятого поверху. Той підтвердив, що якийсь чоловік дзвонив з чорного ходу приблизно о пів на восьму, кажучи, що привіз замовлене вугілля. Служниця запевнила його, що він помилився, і чоловік пішов. В цьому пункті між свідченнями було певне розходження: служниця з п’ятого поверху заявила, що чоловік цей приходив без мішка.

— Він його залишив унизу, — пояснив слідчий.

Проте це пояснення довелося відкинути, коли в підвальному коридорі знайшли купу антрациту завбільшки з мішок. Очевидно, таємничий вугляр висипав його там. В такому разі, що ж він виніс? Швейцар рішуче твердив, що рознощик виходив з таким же повним і важким мішком, як і входив, це з усього було видно.

— Не будемо зараз цим займатись, розберемося завтра, — вирішив слідчий, відмовляючись розгадати цю загадку.

Його увага була прикута до обставини, яку вій вважав значно важливішою і від якої не хотів ухилятись.

І справді, весь персонал агентства був у наявності, за винятком однієї, наизначнішої особи: директор його, містер Льюїс Роберт Бакстон зник.

Службовці не змогли дати з цього приводу ніяких пояснень. Вони пригадували тільки, що близько п’ятої години якийсь відвідувач попросив провести його до директора, потім покликав касира Стора, і одразу після цього почався наскок. А містера Бакстона ніхто з них більше не бачив. Висновок напрошувався сам собою: не підлягало сумніву, що агентство пограбували п’ятеро переодягнених і загримованих бандитів, і не менш безсумнівним було те, що бандити мали спільника на місці, і спільником цим був не хто інший, як сам директор.

Ось чому, не чекаючи докладнішого розслідування справи, було негайно підписано ордер на арешт Льюїса Роберта Бакстона, директора агентства ДК Центрального банку, звинувачуваного у крадіжці й співучасті в убивстві; про його прикмети сповіщено по телеграфу у всіх напрямках, тим більше, що вони були добре відомі, чого не можна сказати про його спільників.

Злочинець ще не встиг вибратися за межі Англії, поліція, безумовно, дуже скоро затримає його всередині країни чи в якомусь порті. Тішачись такою приємною перспективою, слідчий і детективи розійшлися по своїх домівках і міцно спали до ранку.

А тим часом, о другій годині ночі п’ятеро засмаглих людей, одні чисто поголені, інші з великими вусами, зійшли в Саутгемптоні з лондонського експреса, тримаючись гуртом. Одержавши з поїзда свій багаж, серед якого була велика і дуже важка скриня, вони найняли карету в порт. Біля причалу вже чекав пароплав місткістю не менше двох тисяч тонн; з його труб здіймалася ціла хмара диму.

О четвертій годині, з ранішнім відливом, коли ще спав весь Саутгемптон, де нічого не було відомо про злочин в агентстві ДК, пароплав вийшов з порту, проминув мол і вирушив у відкрите море.

Ніхто і не пробував його затримати. Кому могло б здатися підозрілим це судно, навантажене дуже різноманітними, але цілком легальними товарами, з портом призначення Котоноу, в Дагомеї?

І пароплав спокійно рушив у путь з усім своїм вантажем, з п’ятьма пасажирами, їхнім багажем і великою скринею, яку один з пасажирів, вищий на зріст, звелів поставити у себе в каюті. А поліція, перервавши розслідування, спочивала — кожен має право на відпочинок.

Відновлене на другий день слідство тривало ще довго, але, як відомо, не привело ні до чого. Дні минали, а п’ятеро злочинців мов крізь землю провалились. Льюїса Роберта Бакстона так і не розшукали. Не вдалося навіть з’ясувати, від якого поставщика приходив той рознощик вугілля, що на короткий час привернув увагу поліції. Вичерпавши всі зусилля, справу припинили.

Наша дальша розповідь повністю розкриває цю таємницю. Читачеві залишається сказати, чи можна було чекати чогось більш несподіваного й дивного.

Конакрі, столиця Французької Гвінеї і резиденція губернатора, — дуже приємне місто. Воно розташоване на острові Томбо, відділеному від материка вузьким каналом, через який перекинуто міст. Це кліматично найбільш здоровий пункт на всьому узбережжі. А тому і представники білої раси там дуже численні, особливо французи і англійці. Але в ті часи, коли відбувались описувані тут події, Конакрі ще не досягло такого розквіту; це було просто велике містечко.