Жюль Верн - Незвичайні пригоди експедиції Барсака

— Ви б собі ловили рибку і одночасно провели б розслідування, опитали б тубільців…

— А мова? — перебив Аженор насмішкувато. — Навряд чи ці типи знають англійську мову.

— Саме тому, — з невинним виглядом промовила Джейн, — краще звертатися до них мовою бамбара.

— Бамбара?.. Ніби я знаю цю мову!

— То вивчіть її.

— В моєму віці?

— Я її вивчила, а я ж ваша тітка!

— Ти?.. Ти говориш мовою бамбара?

— Розуміється. Послухайте лишень: “Джі локхо а бе “а”.

— Що це за тарабарщина?

— Це означає: “Я хочу пити”. Або ще: “І ду, ноно і міта”.

— Ну, знаєш… ноно… міта…

— Це значить: “Увійди, ти питимеш молоко”.

І це все треба вивчити?

— Так, і не гаючись, бо день від’їзду не за горами.

— Як день від їзду? Я не поїду!.. От іще!.. І не збираюсь теревені розводити з твоїми дикунами.

Джейн нібито відмовилась від думки його переконати.

— Ну, тоді я поїду сама, — промовила вона сумно.

— Сама! — пробелькотів зовсім спантеличений Аженор. — Так ти збираєшся їхати…

— В Кубо? Неодмінно.

— За тисячу п’ятсот миль від узбережжя!

— Тисячу вісімсот, дядечку.

— Наражатись на страшну небезпеку! І сама — одна!

— Доведеться, якщо ви не хочете зі мною їхати, — відповіла Джейн сухо.

— Та це ж божевілля! Це нервовий розлад! Біла гарячка! — вигукнув Аженор і утік, грюкнувши дверима.

Але на другий день, коли він захотів побачити Джейн, йому відповіли, що вона не приймає; те ж саме повторилося і в наступні дні. Аженор не витримав і через чотири дні капітулював. За цей короткий строк він устиг, як це бувало й раніше, поступово пройнятися її думкою. На другий день подорож уже не здавалась йому божевіллям, на третій він вважав її справою здійсненною, а на четвертийнадзвичайно простою.

Джейн була великодушною: вона навіть не дорікала йому.

— Передусім вивчіть місцеву говірку, — промовила вона, цілуючи його в обидві щоки.

Відтоді Аженор не розлучався з граматикою мови бамбара.

Перш ніж вирушати, Джейн треба було ще одержати батькову згоду. Виявилось, що це легше, ніж можна було чекати. Не встигла вона сказати, що збирається в подорож, як він, не дослухавши куди й навіщо, жестом дав зрозуміти, що згоден, і знову завмер, похмурий, журливий, — хтозна, чи й чув він її. Видно було, що його вже ніщо не цікавить.

І Джейн з Аженором почали збиратись у відчайдушний рейс за три-чотири тисячі кілометрів, до якого Джейн готувалась уже кілька років, уважно вивчаючи географічну літературу, присвячену описові краю і його населення. Полотняний одяг для сухої погоди, з грубої шерсті — для періоду дощів склали в легенькі чемодани. Окремо запакували подарунки, призначені для місцевих жителів: яскраві, строкаті набивні тканини, скляне намисто, голки, булавки, галуни, ґудзики і багато іншого подібного. Аптечка, зброя, підзорні труби й компаси, намети, довідники, словники і найновіші карти, кухонне начиння, запаси продуктів, — словом, було дбайливо підібране все, необхідне для тривалого перебування в далеких хащах. І, нарешті, у нікельованому футлярі, який так і виблискував на сонці, містився цілий набір вудок, волосіні і гачків — запас, достатній для кількох рибаків, — це був особистий багаж Аженора.

Вони мали виїхати до Ліверпуля і сісти там на пароплав “Церера” компанії Уайт Стар, який відпливав в Африку. Спершу вони збиралися вирушити в Англійську Гамбію, але дізнавшись під час зупинки в Сен-Луї, що в Конакрі чекають французьку експедицію, маршрут якої наближається до їхнього, вони вирішили приєднатись до співвітчизників Сен-Берена.

Наприкінці вересня багаж відправили в Ліверпуль, і 2 жовтня Джейн і Аженор востаннє снідали вдвох у великій їдальні замка Гленор (лорд Бакстон ніколи туди не виходив). Сніданок був мовчазний і невеселий.

Джейн Бакстон мимоволі думала про те, чи доведеться їй знов побачити цей замок, де минули її дитинство й молодість, а коли й доведеться, то чи буде тоді живий її старий батько.

А проте це ж задля нього вона пускалася у важку й небезпечну подорож.

Година від’їзду наближалась. Джейн переказала батькові, що просить дозволу попрощатися з ним. Коли вона ввійшла разом з Аженором в кімнату старого, той сидів біля високого вікна, з якого видно було поля, його пильний погляд губився в далечині, немов він чекав, що 44 звідти хтось завиться, Хто? Джордж, його син, зрадник батьківщини?..

Почувши, що ввійшла дочка, він поволі обернувся до неї, і згаслі очі заблищали — та лиш на мить; повіки опустились, і обличчя лишилось непорушним, як зажди.