Виктор Положий - Сонячний вітер

У темному светрі, що облягав сильне тіло, Паустовський здавався ще вищим; навіть тоді, коли сів на ослінчик і, трохи нагнувшись уперед, заходився чистити рибу. Вони ще майже нічого не сказали один одному, а Паустовський попросив читати вірші. Він зовсім не здивувався і одразу ж, не роздумуючи, почав з Пушкіна. Не було єдиної теми, переходи від одного поета до іншого були тільки в паузах, але це не порушувало потоку: за гарячим Пушкіним ішов Лєрмонтов, апокаліптичного Рембо змінював полонений безмежжям всесвіту Тютчев, проступав врубелівськими відтінками Блок, означався потужною роботою думки Заболоцький. Потім, ніби відпочивши по довгій паузі й осмілівши, почав знайдене в поїзді:

Одне вікно світилося вночі,

Тільки одне світилось в тіні Сонця.

Воно жило із полум’я свічі,

Свіча з Землею мчали світом сонним.

Вона жовтіла, плавилась, потім

На віражах здригалася од вітру.

І горобини коливалась тінь,

В нас на стіні окреслюючи віти.

Моя рука — ом’язнений важіль -

В твоїх плечах знайшла опору палко.

І яблука, порвавши дріт тяжінь,

В кутку осіннім листом свіжо пахли.

Вони б уже розбіглися усі, Коли підлогу палубко хилило — їх Час тримав-годинник на руці Відцокував споріднення хвилини.

Саме тоді він остаточно впевнився, що при Паустовському не соромно торкатися великого і малого, була б тільки щирість і чесність. І все було просто. Не задумувався, чого Паустовський покликав його з собою, чому письменник здогадався, що випадковий незнайомець може читати вірші. Знав, що розуміння цього прийде пізніше, а зараз, як не гірко, не міг перескочити через власну голову.

Він цокотів до відстаней і мір,

Він відзначав, що ми йдемо від світу.

І наші тіні сходили до зір

Зі швидкістю навіженою світла.

І десь у безкінечній глибині

Одне вікно світилось в тіні Сонця.

І там оце летіла — наша — ніч,

Й ми починали мчати світом сонним.

Ми починали жити кожну мить,

У люстро простору уписані навічно

й туманностей замежних сизий вир

Незмигно придивлявся нам у вічі.

Паустовський і на хвилю не припиняв роботи. Коротким ножем він чітко й акуратно продовжував чистити рибу.

І він заздрив оцьому вмінню жити водночас і миттю і вічністю.

Все далі й далі… В русі без кінця

Обрамлена у віти горобини,

Назавжди залишалася оця

Височина, яку ми народили.

О неба плесо, від зірок рябе!

Поміж сузір’їв загубилась свічка.

Коли і де знайдемо корабель,

Аби звитяжити шалену швидкість світла?

Аби тоді залишити з нічим

Тяжіння силу, нерозривне коло,

й догнать вікно, що світиться вночі,

І знов з Землею мчати світом сонним.

Він ліг спати в сусідній кімнаті, крізь нещільно прочинені двері проникала вузька смужка світла. Паустовський ходив по кімнаті, і старі соснові дошки скрипіли. Від тихого скрипу смужка світла сріблішала.

Він лежав і намагався пригадати, як починається’ “Повість про ліси”. Був там старий будинок, скрипіли’ сухі дошки підлоги, і Чайковський намагався ходити безшумно. А потім брав ноту на роялі і прислухався, як резонує від того будинок. Не міг скласти рядки, як це було у ПаустовськОго. Було тільки співпереживання.

І ще було розуміння, чому Паустовський вибрав музичний будиночок. Паустовський переживав те, що і його герої. Жив їхнім життям. Присутність його була в усьому. І навряд чи обручка є символом втрат.

Йому здавалося з тих пір, що глухий голос Костянтина Георгійовича живе в травах, соснах, небі, в зустрічних незнайомих. То був голос доброти й сердечності.

Він знав: якщо доживе до часу, коли зможе “перестрибнути через власну голову”, напише повість “Золота обручка”.

За сніданком Паустовський розпитав про його життя і наміри. Попросив залишитися на кілька днів.

— Я пообіцяв своїм домашнім, що сам нікуди далеко не заходитиму, — говорив Костянтин Георгійович. — А тут є озеро в лісі, кілометрів за тридцять. Мабуть, ми й махнемо туди днів на два-три, так?

І тепер вони сиділи з вудками над зеленою водою лісового озера, зрідка перекидаючись словами. Таких зосереджених рибалок, як Паустовський, він ще не бачив. То була особлива зосередженість: як для Бальзака кава або для Олексія Толстого люлька. Він заглиблювався в себе, а вудка, як антена, приймала найтонші позивні всесвіту.