Виктор Положий: Сонячний вітер

Отож мені було тісно в цій сфері, поки я не зрозумів що до чого! Я лечу, і цей простір наповнює мене радістю, такою радістю, що не вміщується в сфері!

Він помітив, ні, в темній ущелині мозку зринуло: борються три думки. Одна філософствує, друга стала в опозицію до неї, а третю він свідомо загнав в ущелину, щоб вона не зруйнувала хисткого заспокоєння першої. Значить, це четверта. Хай живе четверта! Та, що не випустить тверезої з ущелини.

Він летить, він живий, і кінця не існує. Живі працюють. Кращої лабораторії немає ні в кого. Треба працювати. Кінокамера зафіксує, мозок запам’ятає. Навіть коли він, теперішній, загине, то Гороза, що прийде у всесвіт після того, як Планета людини-туманності зробить сімдесят-вісімдесят обертів навколо свого світила, той Гороза матиме комбінації електронів, які йому запрограмує Гороза теперішній. Він підморгнув тому Горозі: я не зійшов зі своєї орбіти.

Він летить, центр всесвіту, його орбіту вираховують всі електронні мозки землі. Підняті по тривозі хлопці нацуплюють скафандри, а асистенти акуратно розгладжують кожну зморшку. В довгих коридорах лунає важкий стукіт підборів, потім за вікнами автобуса летять, ніби відкинуті назад, липи, пальці хлопців постукують по блискучих шоломах. Ось вони разом похопилися, згадали, з’явилися авторучки і ‘блокноти, посивілий генеральний зібрав записки. “Вечеряти вдома не буду. Спішно відлітаю…”

Стрілка лічильника кадрів висвічує в пітьмі. І стрілки годинника теж. Злинуло п’ятнадцять хвилин. У нього в запасі ще багато часу. А метеорити… Не кожна куля влучить у солдата, що йде в атаку.

Треба було дивитися в зелене око. На місці зіниці в ньому миготіли цифри, вибрані психологами навмання. Треба було запам’ятовувати числа, а потім відтворювати їх на мікрокомп’ютері. Потім, коли прийде психолог. Цікаво, що він робить зараз: стежить за ними по телевізору чи веде розумну розмову з лаборантами?

Марат мав допотопного олівця і, подумавши трохи, намалював над оком брову. У Діка знайшлася плитка шоколаду, шоколад гарно розмазувався на металі, і небавом під оком з’явилася подоба щоки. Ще кілька штрихів олівцем відтворили на панелі осцилографа половину людського обличчя, схожого на рекламну театральну маску. Другого ока, на жаль, не було.

Стало веселіше, аж психобокс № 13 посвітлішав, і хлопці познімали з голів шоломи з датчиками — самовільно вийшовши з-під контролю, їм хотілося поглибити відчуття свободи. Баншке та Сганарель — роботи-наглядачі — дивилися осудливо, але дозволили одягти на себе шоломи і, зітхаючи та подзвонюючи суглобами, сіли в крісла на місця своїх підопічних. Марат і Дік, злягли на підвіконня, і тут їх уже не могла дістати телекамера.

Кипів полудень.

Двір профілакторію, заасфальтований і порожній, був ніби огороджений стіною плюща, який так густо розрісся, що сховав справжню стіну, а заодно потягнувся вгору по металевих прутах, вкрив і їх. Буйні китиці плюща перекинулись назовні, наче зайві, але там, ззовні, вони не діставали землі, гарно облямовуючи стіну із старої подзьобаної цегли.

Тут усе було старовинне і тихе, як на музейних поштових листівках, все навіювало думку про тишу й спокій. Перейматися нею мусили діти — вповні здорові фізично, розумні й добрі діти, тільки з одною вадою: вони сприймали світ таким, яким хотіли його бачити. Профілакторій мав підготувати їх до життя в світі такому, який він є.

Сьогодні всі були зайняті й по двору ніхто не ходив. Роботи, поливши вранці зелень, недбало покинули шланг під огорожею. Він тепер сохнув і морщився на сонці. В колонці водогону вже давно щось зіпсувалося, крапала вода. Вона видовбала ямку в асфальті, наповнила її і чорною смужкою втомлено в’юнилася до воріт. І прибульці, тільки-но зайшли на порвір’я одразу надибали втомлену воду, і вода привела їх до колонки.

— Діку, у них там немає таких штук, — сказав Марат.

— Я думаю… Звідки прилетіли, а не знають, як воду пустити.

— Покричимо?

— Ні, краще покажемо.

Від бетону їх відділяло метрів зо три. Марат повис на руках, Дік сповз по ньому, наче по канату, потеліпався трохи, думаючи, як сандалети лунко ляпнуть об бетон, і відпустив Маратові ноги, а Марат уже стрибнув до нього в обійми; не поспішаючи вони попростували до прибульців.

— Бачиш, у них в експедицію дівчаток беруть…

— Батько, мабуть, командир.