Виктор Положий - Сонячний вітер

Лайнери ті з’явилися, коли зникло відчуття дикості поля, самотності локатора; ніби їх одразу всіх звідкись випустили. Цей перебіг спогадів схвилював його — новітні на той час ТУ чимось нагадували космічні крилаті ракети. А ракети його завжди хвилювали— таємницею швидкості, що дозволяла глибше зануритись в нескінченний світ, дозволяла більше увібгати світу в обмежене життя однієї людини; як в ось його життя.

В самому аеровокзалі йому чомусь тоді нічого не врізалося в пам’ять. Був Мов неприкаяний.

Він найбільше любив нічний аеропорт і оце вдруге в житті прибув до нього саме в потрібний час. (Ні, тоді вони приїхали раніше, ніч застала їх уже тут). Він, так само, як і тоді, хотів одразу ж проминути перший поверх, піднятися сходинками на другий, під купол. Стримався, бо запитав себе: може, та він не аеропорт нічний любить (бо ж до ладу ще його й не бачив, якусь красиву мрію любить, та й годі!), а просто шкодує за невідворотно втраченим, як то кажуть, босоногим дитинством? Це ймовірніше, бо спогади дитинства викликаються прихованим жалем за вже прожитим. Може, й не так. От коли б на тодішні роки та нинішній розум!.. Тому й жаль — від неможливості повернутися. І на оте “якби” всі гріхи й списуємо… Але він ще не помічав у собі спалахів пам’яті із дитячих літ, рідко що коли спливало в пам’яті із дитячих літ, рідко що коли спливало в пам’яті.

На роботі (видавництво) йому часто доводилося читати описи про босоноге дитинство. І часто там обмусолювались городи, стріхи, горобці, річка, риба, ципки на ногах, корова Квітка з добрими очима, пес Бровко, тобто весь необхідний реквізит “сповідальної” прози. Він не міг цього редагувати, бо це все було — він вірив і знав — у дитинстві авторів; тільки блідо зауважував їм про штампи, хоч автори завжди перемагали його доказами реальності: було! Він думав тоді, яке дитинство згадуватиме сьогоднішній першокласник, що вже оперує іксами й нерівностями, від’ємними величинами, завантажений у технічних гуртках, на різноманітних факультативах так, що день його видається безпросвітним накопиченням інформації. І для сьогоднішнього першокласника вже не існує отакого реквізиту дитячої прози!..

Він сміявся з тих, що говорили, що сучасні діти не мають дитинства. Знав, що набування необхідних емоцій, отого душевного запасу, просто переінакшилось. І дурниці, що психічне життя притуплюється, а людина автоматизується. Науковий пошук несе в собі такий заряд позитивних емоцій, що “босоногість” і “ципки” нишкнуть у порівнянні з ними; те все, мінливе і зовнішнє, замінюється тонким інструментом внутрішньої гармонії. І від цього нікуди не подінешся — їм по-своєму жити, хоч матимуть багато незрозумілого, невідкритого, падінь і трагедій.

І сьогоднішній школяр буде колись повертатися в дитинство на асоціаціях, тільки інших: в нього — аеропорт, в них — щось своє.

Упіймав себе на тому, що стоїть і оглядає залу, нічого не помічаючи, а на вустах застигла посмішка. Що ж, він любить аеропорт чи шкодує за прожитим? Я люблю нічний аеропорт у своїй юності, ось що. Я не втратив, я знайшов. Мені немає за чим шкодувати, шмат життя не відколовся від мене, це завжди зі мною.

Йому стало легко й спокійно. Зовсім протилежно тому відчуттю, яке пережив колись у маленькому автобусі, їдучи з дому до Києва на навчання. Тоді прийшла думка, що ось так завжди їздитимуть автобуси, житимуть люди, літатимуть на інші планети, все буде, а тільки прийде час — і не буде його, він піде з цього світу, помре. Вперше не побоявся сказати собі, що й він помре, бо ніхто ще не уникнув смерті, але це було так божевільно — що все буде, а його, саме його і не буде ніколи. З’явився і зник. На невловиму мить, на відтиночок вічності. Відчув, що холоне весь, відчув, що ніби щось підіймає його з сидіння. Вже ніколи не міг забути, що пережив тоді в автобусі. Може, тоді йому було дуже самотньо. Може. Він зміг узяти себе в руки. Та вже не забував про відкриття. Це справді було відкриття — він-бо осмілився признатися в цьому. І опісля, вже не признаючись самому собі, чому він звертає увагу саме на це, по-новому перечитував Льва Толстого, Шекспіра, Заболоцького, збирав у загашники пам’яті споріднені наукові відкриття, ніби потаємно від здорового глузду шукав шляху до безсмертя. Це не було страхом, а коли це й був страх, то отой — оберігаючий. Він шукав шляху до безсмертя, хоч виходило замкнене коло: якщо вважати смерть протиприродним явищем, то, борячись проти неї, людина бореться проти самої себе. Вона ж — природа! І треба шукати якусь іншу форму продовження життя.