Николай Анисимов - Пульс безконечності

— Я прошу поставитися до моїх слів якнайсерйозніше. Ми завершуємо перший в історії планети Іріон трансгалактичний політ. Як сповіщає кібернетичний мозок, через три доби наш корабель увійде в зону зв’язку з Іріоном, і ми дізнаємося, що діється на батьківщині. Але, — командир підняв палець угору, — я ще раз хочу наголосити на психологічному аспекті справи. Ми не знаємо, який слід залишило в нашій свідомості — у всіх нас чи в декого, а може, у когось одного — глибоке заморожування, як воно відбилось на пам’яті та інших функціях нашого мозку. Медико-психологічний аналіз показав хороші результати. — Бріс зробив паузу. — Однак нам не слід забувати ситуацію, в якій ми опинились. До нашого Іріона залишається п’ятдесят мільйонів кілометрів, приблизно тиждень польоту. Тільки тиждень! — підкреслив він і замислено подивився на зорі, що повільно пропливали у панорамному ілюмінаторі. Молоді астронавти мовчали. Вони аж тепер зрозуміли, до чого веде командир.

— Не знаю, як вам, а мені лячно, коли подумаю, скільки часу минуло на нашій рідній планеті, відколи ми покинули її. Ви тільки вдумайтесь — чотириста п’ятдесят років! — вів далі Бріс.

Його внутрішнє збудження наростало, воно відбивалося в чорних, як вуглини, очах, що тепер своїм блиском нагадували яскраві зорі Всесвіту.

Кеон перевів погляд на Аету, яка сиділа поруч нього. Дівчина зосереджено слухала командира, мабуть, його слова викликали в неї складні роздуми і зароджували у душі неспокій. Кеон легенько торкнувся руки Аети. Вона ледь помітно здригнулася і, не повертаючи голови, кивнула у бік Бріса: вибач, мовляв, але давай послухаємо.

Командир, роблячи тривалі паузи, намагався стримувати свої емоції і говорити спокійно:

— Так от, усі ми постаріли на чотири з половиною роки, це можна сказати про вас, людей молодих. Інша річ я, справді старий, — дещо засмучено посміхнувся Бріс.

Він був удвічі старший за кожного з членів екіпажу і тому вважав себе старим, хоч до віку, який кваліфікувався як старість, йому було ще далеко.

— Наскільки вам відомо, — обличчя командира знову стало зосередженим, — завдяки глибокому заморожуванню, в якому ми всі перебували, та дії біоретарданта, функціональна діяльність нашого організму була загальмована настільки, що політ в один бік, на який пішло сорок років, тривав для нас два роки, тобто ми проспали два роки туди і два роки назад. Чотири роки. Насправді ж наш корабель летів вісімдесят років. Та вісімдесят років — це тільки для корабля. А для планети Іріон цей проміжок часу становить чотириста п’ятдесят років!

Бріс замовк, допитливо вдивляючись в обличчя п’яти пар молодих чоловіків та жінок.

— Ми знаємо про це, старий, — порушив мовчанку Кеон. — І добре все усвідомлюємо. Для хвилювання немає підстав, адже заморожування не вплинуло на нашу пам’ять. В крайньому разі, на мою… — він озирнувся на товаришів.

Астронавти збуджено загомоніли.

— Цікаво, як зустріне нас Іріон? — замріяно мовила Іта, поклавши голову, увінчану неслухняними хвилями каштанового волосся, собі на руки.

— А чи наш він тепер?! — різко прозвучав голос астронавта Одея.

Це питання боляче кольнуло в серце кожного.

— Що ти маєш на увазі, Одею? — обережно спитала Іта.

— А те, що на Іріоні пролетіло чотириста п’ятдесят років. Тих, кого ми знали, давно вже немає, там живуть зовсім інші покоління, — акцентуючи кожне слово, сказав астропілот. — Хоч нас і не забули, але…

— Це саме те, про що я й хотів вам нагадати, — не стримався Бріс. — Психологічні обставини на планеті могли змінитися. У який бік — невідомо. Всі ми ознайомлені з курсом прогностичного розвитку іріонської цивілізації і теоретично маємо уяву про те, який рівень технології і, відповідно, світогляд можуть визначати сьогодні вірогідне життя на Іріоні. Але Одей має рацію: в дійсності все може бути зовсім інакше. Нас можуть не в усьому правильно зрозуміти, можливо, і ми не в усьому сприймемо сучасних іріонців. Але що б там не трапилось, ми мусимо бути готовими до всього. Насамперед — обережність і такт.

Бріс стомлено опустився у крісло.

— Ну, а тепер, друзі, — відпочивати, — сказав він тихо і якось по-батьківськи тепло. — Наговорилися після дворічної сплячки.

— Сорокарічної, — жартома поправив Пор.

— А це вже залежно, в яких вимірах брати, — в тон йому відповів командир.

Зайшовши у свій спальний відсік, Кеон відчув, наскільки він стомився. Ті кілька годин, які минули з часу виходу зі стану глибокого заморожування, викликали перевтому у ще не звиклому до активної діяльності організмі. Хотілося відразу ж лягти. Кеон відкинув від стіни спальну полицю і зручно вмостився на ній, прикріпившись про всяк випадок поясами. Добре ось так розслабитися і на певний час відключитись. Проте відключитись від думок Кеону не вдалося.