Герберт Уэллс - Невидимець

Час закривати крамницю настав досить швидко. Минуло не більше години відтоді, як я влаштувався серед матраців, коли почали вже спускати штори і останніх відвідувачів спроваджували до виходу. Потім цілий гурт жвавих молодих людей з надзвичайною швидкістю заходився прибирати порозкидуваний по прилавках крам. Як тільки народу поменшало, я покинув своє лігво і обережно пройшов ближче до центральних відділів крамниці. Мене просто здивувало, як моторно ці хлопці й дівчата прибрали крам, що показували покупцям удень. Усі ті ящики з товаром, порозвішувані матерії, гірлянди мережива, коробки з солодощами в бакалійному відділі, виставки того чи того — прибиралося, згорталося, складалось у відповідні приміщення, а що не могло бути прибране, те вкривали, немов чохлами, якоюсь грубою матерією, подібною до мішковини. Нарешті, всі стільці поставили догори ніжками на прилавки й звільнили підлогу. Закінчивши свою роботу, кожне з цих молодих чоловіків та жінок поспішило до виходу з таким радісним виглядом, якого доти я майже ніколи не помічав у продавців. Тоді з’явилися хлопці з відрами та щітками й почали притрушувати підлогу тирсою. Я мусив ухилятися від них, але тирса все ж таки потрапила мені на ноги. Блукаючи по темних спорожнілих відділах, я ще деякий час чув, як вони працюють своїми щітками. Кінець кінцем, за добру годину по закритті крамниці, грюкнули, зачиняючись, зовнішні двері. У помешканні запанувала тиша, і тільки я один никав по лабіринту відділів крамниці, коридорів, кімнат моделей. Тихо було так, що, підійшовши до дверей на Тотенгем-Корт-род, я навіть чув кроки перехожих.

Насамперед подався я туди, де продавали шкарпетки та рукавички. Було темно, і я дуже довго нишпорив, поки не знайшов сірники в шухляді маленької конторки. Потім ще треба було дістати свічку. Довелося постягати чохли й покриття та поритися у силі ящиків і коробок, перше ніж я знайшов те, що шукав; на тому ящику була наліпка: “Шерстяні панталони і фуфайки”. Потім я взяв шкарпетки і грубий шарф, зійшов униз у відділ готового одягу і взяв там ще штани, куртку, пальто і капелюх на взірець священницького, із спущеними вниз крисами. Я трохи відчув себе знову людиною і тепер подумав про їжу.

Нагорі був буфет, і там я знайшов холодні страви. У горнятку залишилась іще кава. Я запалив газ, розігрів її і взагалі влаштувався непогано. Далі, шукаючи собі ковдру (зрештою, довелося задовольнитися купою пуховиків), я в бакалійному відділі натрапив на запаси шоколаду та цукатів — більше, звичайно, ніж було мені треба, — і на біле бургундське. Поруч був відділ іграшок, і мені нараз спала чудова ідея. Я знайшов кілька штучних носів — з картону, знаєте? — і подумав про темні окуляри. Але в “Омніумі” не було відділу оптики. Ніс, звичайно, завдав мені клопоту. Я навіть гадав пофарбувати його. Але ця знахідка навіяла мені думку про перуки, маски тощо. Кінець кінцем я заснув у купі пуховиків, і було мені дуже тепло і затишно.

Відколи у моєму житті зайшла зміна, я вперше засинав з такими приємними думками, як тоді. Ніякі тривожні думки, ніякі клопоти не облягали мені голови. Я сподівався, що ранком спроможуся в цьому одязі непомітно вислизнути з крамниці, закутавши обличчя білим шарфом: далі куплю на вкрадені гроші окуляри і таким чином завершу своє перевдягнення, Я поринув у безладні сни, де мені ввижались усі фантастичні події кількох останніх днів. Мені снився бридкий єврейчик-домовласник, що галасував у себе на квартирі; снились два його вражені сини і зморшкувате обличчя старої, що приходила питатись про свого кота. Я знову зазнав того дивного почуття, коли бачив, як ставав невидимим шматок матерії, а потім переді мною постали вітряний горб, де було поховано мого батька, і старий застуджений священик, який бурмотів над його могилою: “Порох еси й на порох обернешся”.

“І ти теж”, — сказав чийсь голос, і мене потягли до ями. Я пручався, репетував, звертався до присутніх на похороні, але вони, немов закам’янівши, слухали відправу, а старий священик далі гугнявив свої молитви, перериваючи їх тільки чханням. Я зрозумів, що мене не бачать і не чують і що я в руках могутніших за мене сил. Марно боровся я, мене кинули в яму, труна аж загрузла, коли я впав на неї, потім мене почали засипати. Ніхто не звертав на мене уваги; ніхто не знав про мою присутність. Я конвульсійно пручався і, нарешті, прокинувся.

Займалась бліда лондонська зоря. Холодне сіре світло, пробиваючись над краями штор, виповняло помешкання. Я підвівся і спершу не міг збагнути, що то за простора кімната з її прилавками, горами згорнутих матерій, купами ковдр та подушок і залізними стовпами. Коли я почав приходити до тями, почулась розмова.