Герберт Уэллс - Невидимець

У містера Томаса Марвела, щоб ви знали, було широке обрезкле обличчя, довгий, округлої форми ніс, великий слинявий рот і ексцентрична щетиняста борода. Постать його була схильна гладшати, і короткі ноги тільки підкреслювали цю схильність. Пухнастий циліндр укривав йому голову; а те, що на його костюмі часто різні шворки та шнурівки правили за ґудзики, — тільки засвідчувало, що власник цього костюма переконаний холостяк.

Спустивши ноги в рівчак, містер Томас Марвел сидів на узбіччі дороги, що веде до Едердіна, милі за півтори від Айпінга. Ноги його, якщо не брати до уваги шкарпеток, досить ажурних від дірок, були босі; широкі великі пальці їх були нашорошені, наче вуха якого собаки. Неквапним поглядом — містер Томас Марвел усе робив неквапно — він приглядався до пари черевиків, що їх збирався приміряти. То були черевики дуже справні. Такі йому давно вже не траплялися, тільки занадто широкі; ті, що він носив досі, були дуже зручні в суху погоду, але як на сльоту мали занадто тонку підошву. Містер Томас Марвел ненавидів широке взуття, але ненавидів він і сльоту. Містер Томас Марвел ніколи не замислювався як слід, що саме ненавидить він більше; а тим часом день стояв чудовий, і кращої роботи в нього не було. Отож він мальовниче виставив дві пари черевиків на траві і розглядав їх; на зеленій траві обидві пари видалися йому огидними. Голос за його спиною анітрохи не злякав містера Марвела.

— І все ж таки це — черевики, — сказав Голос.

— Подаровані черевики, — відповів містер Томас Марвел, схиливши голову набік і неприязно дивлячись на них. — І щоб мене грім побив, коли я знаю, яка з цих пар гидкіша.

— Гм! — озвався Голос.

— Я носив і гірші; не носив навіть ніяких. Але ніколи не було в мене таких, даруйте на слові, нахабно огидних черевиків Я давненько вже випрохую собі черевики, бо ті старі віке мені аж уїлися. Ці, звичайно, досить справні. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І — чи повірите? — в цьому клятому графстві я не знайшов нічого, крім оцих черевиків. Гляньте тільки на них. А графство, в якому взагалі-то б можна розжитися на черевики… Але така вже моя щербата доля. Років десять я вже ношу черевики з цього графства… А от тепера вони мені підсунули, маєш!..

— Препаскудне графство! Свині, а не люди, — промовив Голос.

— Правда ж? — сказав містер Томас Марвел. — Боже! Але ці черевики! Хай їм!

Він глянув через плече праворуч, щоб порівняти, які черевики у його співбесідника, але там, де той мусив би стояти, — не побачив ні черевиків, ні ніг. Він повернув голову ліворуч — і там ні черевиків, ні ніг. На обличчі Марвелові змалювався глибокий подив.

— Де ви? — спитав він, спинаючись на всі чотири.

Але побачив він тільки широку, безлюдну рівнину, де вітер розхитував зеленуваті кущі дроку.

— Я що, п’яний? — пробурмотів містер Томас Марвел. — Чи то мені ввижається? Може, я розмовляю з собою? Куди к…

— Не хвилюйтеся, — промовив Голос.

— Годі вже вам фокуси строїти! — крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги. — Де ви? Буду ще я хвилюватись!

— Не хвилюйтесь! — повторив Голос.

— Ось ви зараз хвилюватиметесь, дурню ви один, — погрозився містер Томас Марвел. — Де ви? Ось лишень я набачу вас…

Мовчання.

— А може, ви під землею? — спитав він.

Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв напів босий, збентежений, майже зовсім скинувши куртку.

— Пі-і-їт! — цвірінькнула десь далеко трусихвістка.

— Теж мені пі-і-їт, — сказав містер Томас Марвел. — Тепер зовсім не час клеїти дурника.

Рівнина на всі боки, куди оком не кинь, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої трусихвістки, порожньо було й у небесній блакит.

— Не доведи господи! — сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку. — То я випив. Так я її думав.

— То не сп’яну, — промовив Голос. — І з нервами у вас гаразд.

— О-о! — зойкнув містер Томас Марвел, і обличчя йому побіліло. — То я випив, — безгучно повторювали його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись. — Але можу присягтись, що я чув голос, — прошепотів він.

— Звичайно, чули.

— От знову! — вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руки до лоба.

Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло і здивувало цим іще більше.