Александр Дуреев - Жадані пороги землі

Сержант, який спочатку наче закляк, а потім хотів було побігти слідом за ними, тільки порізався об розбите скло і боляче вдарився плечем. Деякий час він сидів на підлозі, безтямно крутячи головою, і спостерігав за старим. Той метався по залі і раптом почав гарячково розбирати автомат. Зрештою сержант збагнув задум старого, та у нього тут же виникла цілковита впевненість у марності цієї справи. Відкрився барабан з намальованою дорогою, лампи підсвітки, електронний блок.

“Навіщо він усе це мені розповів? — напружено билася думка. — Навіщо? Адже це порушення всіх правил подібного роду гри. А втім, що він зможе змінити? Навіть знаючи все це, навіть пробивши стіну недовіри і кепкування? Що він зможе? Певно, тому чужинець усе й розповів, — сержант пригадав його відверто глузливий погляд, — чи тут якась інша причина?”

Притиснувши рукою поранену щоку, він, не чуючи запитань і скарг старого, вийшов на вулицю. Сніг падав на дах і капот таксі, і він зрадів, що це саме “ГАЗ-24”, а він якийсь час водив таку ж патрульну машину.

“Мерщій в управління, в управління! — стукала в голові думка. — Там допоможуть, там вживуть заходів. А зробити щось можна! Об’єднавшись, можна зробити геть усе!”

Пролітали мимо засніжені дерева, свистіли навздогін йому міліцейські свистки. Місто жило своїм сонним нічним життям, і десь у тихій плутанині його кварталів таємниче і нечутно народжувався новий день. На розі вулиць Горького і Соснової, ліворуч, спалахнуло світло фар, воно ставало все яскравішим.

“Устигну! — подумав він, фізично відчуваючи геометрію взаємних траєкторій. — Встигну…”

Чи то у нього на мить від нерішучості здригнулася нога на педалі газу, чи то стрічний водій загальмував перед рогом за правилами дорожнього руху… Як би то не було, та зараз сержант був певен, що шляхи їхні перетнуться.

Він натиснув на гальма — марно, тоді вивернув безсиле на покритій ожеледицею дорозі кермо і бачив, як боком, повертаючись, наче в уповільненому кінокадрі, насувається на нього контур вантажної машини. Заніміли в останньому чеканні всі думки і почуття. Серед скреготу металу беззвучно вибухнуло лобове скло. Машина ще раз крутнулася і, посунувшись у кювет, зупинилась.

Ще не вірячи собі, сержант відірвав від погнутого керма тремтячі від пережитого руки і спробував відчинити дверці, але пальці зустріли порожнечу. Дверці вирвало під час удару. Він вийшов, уважно прислухаючися до свого тіла. Побачив червоні вогні грузовика, що зарився в зарості акації, побачив чорну постать водія, що важко біг до нього, і, дивлячись у його бліде обличчя, засміявся:

— Живий, живий!

Розсунулися над дахами хмари, і небо відкрило голубе ядро місяця, від чого скляні скалки на капоті зблиснули зелено, а вигнута в м’якому сяйві вулиця здалася плавним трампліном у майбутнє, у життя.

Десь на цьому шляху його чекала розгадка і перемога над сьогоднішнім днем.

— Нічого… Витягнемо! — прохрипів Юрко.

Я бачив, як йому важко. Він був знизу, і майже вся вага припадала на нього.

— Може, зробимо перекур? — я відчував, як невмолимо розтискуються мої пальці. — Радянська людина має право на відпочинок! — у відчаї крикнув я.

— Нічого… Витя-а-гне-мо! — прохрипів Юрко.

По його очах я зрозумів, що ми не витягнемо.

— Тікай! — крикнули ми один одному, і ящик грюкнувся на бетонні сходи, перевернувся, обдираючи на стінах штукатурку, і заклинився між поручнями і стіною.

Припорошена вапном Юркова голова висунулася з нижнього марша:

— Нічого… — винувато мовив він.

Я прокашлявся басом оповів лункому під’їздові, хто такий Юрко, хто його батьки і куди йому слід було б податися.

— …впертий баран, — додав я.

На другому поверсі відчинилися двері, і на майданчик вийшов чоловік у картатому короткому пальті:

— Об’єкт, — пошепки мовив Юрко.

— Так, — сказав чоловік, допитливо глянувши на нас, а потім на ящик, — черговий виток спіралі. Загоряємо?

“Яка, до біса, спіраль?” — подумав я, підтвердивши:

— Мабуть, що так, — і розвів руками.

Не мовивши й слова, чоловік повернувся до своєї квартири і вийшов уже без пальта в старенькій вельветовій курточці.

— Один — ніщо, один — це нуль, — сказав він, підступаючи до ящика.

А Юрко, показуючи, що добре знає Маяковського, без затримки продекламував про “колоду” та “дім п’ятиповерховий”,

— Саме так! — повчально сказав власник вельветової куртки і, перестрибнувши через ящик, поплескав Юрка по плечу. — Давай нагору, мосьє ерудит!