Николай Головин - Дисертаційний прорахунок

— Машо! — покликав. Вона підійшла.

— Я тебе вчора на проспекті Калініна бачила, гукнула, а ти не обізвався.

Вона була засмагла, мов щойно з півдня. Тонкий рівний ніс, золотисте волосся і великі голубі очі.

— Мене? Бачила? — він насилу відвів від неї погляд. — Ти помилилась. Я вчора в Сокольниках був.

— Ні, це був ти, точно. А втім, яке це має значення. Як твої справи? Як модель?

— Удостоїли “золота”.

— Вітаю! — усміхнулась Попова.

— Чому ж тільки мене? Ви всі теж брали участь у розробці. Перемога спільна. — Він несподівано притяг її до себе й поцілував у щоку. — Спасибі, що підтримала мене.

Оголосили посадку. За півгодини вони вже сиділи в м’яких кріслах. Літак піднявся в повітря. Ковальову кортіло розповісти Маші, як на виставці виникла рухома плазмова голова, як він зустрів свого двійника. Та Маша втупилася в журнал. Так вони й просиділи всю дорогу мовчки.

Попрощалися в будинку аеровокзалу, Машу зустрічали. А Ковальов, одержавши багаж, попрямував до автобусної зупинки. Став у кінець черги і враз відчув, що з його рук хтось узяв валізу. Миттю обернувся й побачив поряд Дудіна.

— Ти таки наважився? От і добре. А де твої речі?

— А їх у мене немає.

— Як же ти сів у літак без квитка?

— Вони подумали, що я — це ти. Я сказав, що прощався з дівчиною… А вільні місця в літаку були…

Ковальов приходив до інституту в один і той же час, за. десять хвилин до початку роботи. Йшов до прохідної, нікого не помічаючи. Ось і зараз завернув за ріг коридора й несподівано зіткнувся з Тернавським, який змагався з партнером із відділу програмістів на шпагах. Ковальов не помітив би і його, але, наштовхнувшись, змушений був обійти. І тут його зачепило.

— Вже тренуєтесь? — з притиском сказав він, невдоволено поглянувши на молодого спеціаліста.

Тернавський опустив шпагу й витер спітнілого лоба.

— Начальник ВТК жалівся, що ти й досі не здав документації на блок керування.

— У мене о четвертій змагання в Палаці культури.

Спортсмени, за невеликим винятком, відзначаються кмітливістю. Тернавський, здається, був невдалим винятком. Здоровенний (вага — кілограмів дев’яносто), з великою головою, волосся підстрижене йоржиком. І хоч у нього був високий лоб, Ковальову не вірилося, що в Тернавського є хоч якісь творчі здібності.

— Ходив би вже туди й на роботу. І зарплату б там одержував.

Тернавський прошмигнув у лабораторію. А за мить зайшов і Ковальов. Звичним оком окинув робочу кімнату, затримав погляд на Маші, яка вже сиділа за дисплеєм. Подивився в сторону Юлі — худорлявої довгобразої дівчини в синій, насунутій до самих брів хустині, з-під якої вибивалося руде волосся, і, діставши у відповідь постріл холодних, сердитих очей, перевів погляд на Неллі Караханян, від якої завжди віяло затишком, і спокоєм. Та сьогодні щось і вона була похмура, здається, навіть щойно плакала.

У кімнаті стояв неймовірний гамір.

— Уночі мені приснилась Маша. Хотів її поцілувати і раптом бачу, — о, господи! — переді мною Юля, — теревенив Тернавський.

— Яке розчарування! — ущипливо кинула Юля й повільно встала. — Тільки й чуєш: “Маша, Маша, Маша!” Всі наче збожеволіли від неї. Я, звісно, такої популярності не маю, та вона мені й не потрібна…

Дівчина рвучко, з роздратуванням висунула з столу шухляду, дістала пачку сигарет, закурила і попрямувала до дверей.

— Ну навіщо ж так, Юленько? Я вам навіть вдячний, — не вгавав Тернавський.

— За що ж це? — спинилася вона.

— Побачив, як ви курите, сам кинув.

— Тернавський, не чіпайте Юлі! — втрутилась Маша. — Чого ви до неї присікались?

— Я не потребую вашого захисту! — відпарирувала Юля.

— Може, припинимо балачки? Юлю, Тернавський, чи не пора вже починати роботу?

Напругу розрядив Іван Поліщук з конструкторського сектора, який разом з Караханян розробляв для Ковальова оптику. Він увійшов в лабораторію і, побачивши свого завідувача, спитав:

— Як справи на виставці?”

— Нормально, — відповів Ковальов. — Золота медаль.

— Вітаю! — Іван потис йому руку. — Шановні колеги, чуєте? Модель вашого начальника на виставці відзначено золотою медаллю. Ура!

Мало хто підтримав цей вигук.

— Я радий за тебе.

— Чому за мене? Разом же працювали! А медаль… Ось вона. — Ковальов дістав коробочку. — Тепер треба добитися, щоб тему включили в план.

Усі обступили Ковальова, розглядаючи медаль.

— Правильно. Тільки наш завідувач відділу Батурін навряд чи зрозуміє її значення. Треба йти до директора, — рішуче сказав Поліщук. — Між іншим, Вікторе Георгійовичу, є ідея. Хочу показати на дисплеї одне зображення. Зайдеш?