Николай Головин: Дисертаційний прорахунок

Випущені статті і книжки робили своє. Защук незабаром став не просто відомим, а знаменитим. Та чи не найбільше дивували всіх його знайомих “Казки для онуків”.

— Марнувати час на якісь дитячі казочки? Це дивацтво, — казали одні. — Защук розпорошується!

— Можливо, дивацтво, — погоджувались інші. — Але це дивацтво таланту.

Те, що Защук талановитий, тепер визнавали всі, навіть його вороги, яких у нього було немало. Усіх вражав стрімкий злет творчої активності в такому віці. Про Защука писали в газетах, у наукових журналах, у нього брали інтерв’ю для радіо і телебачення. Його поздоровляли, ним захоплювалися, йому заздрили. А він, як і раніше, більшу частину свого часу проводив у лабораторії. Замикав двері, сідав перед машиною і ніби зливався з нею. Він майже не бував на нарадах у керівництва, мало спілкувався з співробітниками. Та для нього це тепер не мало значення. Він удвох з “Лоллою” міг виконати завдання всіх своїх співробітників. У галузі пошуків розв’язку все було напрочуд просто: вводиш сформульоване завдання, відмічаєш зону пошуку і натискаєш кнопку “Друк”. З “Лоллою” Защук розмовляв годинами: розповідав про себе, свої почуття, питав її думку. “Лолла” відповідала, і він сприймав її відповіді як відповіді людини. Часом Защук навіть забував, що перед ним машина.

— Привіт, як самопочуття? — запитував він при зустрічі і зразу ж бачив відповідь у образах окремих символів, літер, але завжди одних і тих самих.

Тільки секунди за три ці знаки починали якось дивно перескакувати з рядка на рядок. Створювалося враження, що вони танцюють, немов радіючи спілкуванню. А зображення Лолли всміхалося.

— Зрозумів, зрозумів! — квапливо і розчулено казав Защук.

Якось, повернувшись із засідання наукової ради, він довго сидів перед увімкнутою машиною. Його схвилювала пропозиція директора інституту, який після засідання запросив його до себе і запропонував посаду заступника по науковій роботі.

— Не впораюся, не ті роки! — рішуче відмовився Защук, хоча в душі йому завжди здавалося, що його обминали, що він здатний на більше, ніж очолювати лабораторію.

— Ну який у вас вік? Вашому творчому піднесенню позаздрить будь-хто з молодих, а ви відмовляєтесь? — образився директор. — П’ятдесят! Та у науковця в ці роки найбільший розквіт творчих сил.

Уже в лабораторії Защук довго не міг забути про розмову. Про це вій і розповів “Лоллі”, хоча й не питав, що робити. Просто йому захотілося з кимось поділитися.

— Що ж, старий, — “Лолла” вперше звернулася до нього запанібрата, — треба зважити всі “за” і “проти”. Чи здатний ти з своїм педантизмом охопити обсяг численних досліджень? Навряд, А працювати без поглибленого аналізу проблеми ти не зможеш.

— Мабуть, ти маєш слушність, — визнав Защук. — Люблю докопуватися до тонкощів! Хоча, признаюся відверто, мене не раз гризло честолюбне бажання — кортіло стати лідером у науці.

— Тепер про лідерство. Зараз тебе визнають. А станеш на місце формального керівника, і одразу втратиш своє лідерство. Йдеться, звісно, про фактичне лідерство. Втратиш тому, що до тебе звертатимуться по допомогу у розв’язанні тієї чи іншої проблеми різні люди, різні за рівнем розвитку, за освітою, вдачею, настроями, однодумці і супротивники. А ти не гнучкий, почнеш доводити, сперечатися, не погоджуватися. Ти не політик, який, вибираючи рішення, враховує і суб’єктивні фактори опонента. Ти — раціоналіст. Якщо хочеш — навіть технократ. Для тебе головне — оптимальне розв’язання задачі, навіть якщо воно й на шкоду людині. Створиться конфліктна ситуація, у якій завжди програє не політик. І ти скоро випустиш з рук лідерство.

— Слухай, “Лолло”, чи не занадто ти поганої думки про моє вміння керувати? — образився Ігор Всеволодович. — Невже після стількох років роботи я не зможу керувати й більшим колективом?

— Люди повинні мати ці якості від народження. Освіта, досвід — це не головне. Вони тільки відтягнуть час спаду діяльності. Розвалиш роботу, неодмінно. Ти хороший завідувач лабораторії, і тільки.

Та Защук, хоч і погоджувався з машиною, здолати власну честолюбність не зміг. За тиждень він уже переїхав у головний корпус інституту. Щоправда, його страшенно непокоїло, чи не втратить своєї чудодійної здатності модель, коли її перевезуть до іншого будинку. Чи не урветься її зв’язок з могутнім інтелектом? Хоч для радіоімпульсів однаково яка відстань: кілометр чи п’ять. Зв’язок не повинен урватись. А якщо?.. Тоді він категорично відмовиться від нової посади. Та хвилювався Защук даремно. В одній з лабораторій інституту він увімкнув машину і заговорив з нею. Вона відповіла, і Защук з полегкістю зітхнув…