Игорь Росоховатский - Яким ти повернешся?

— А безнадійно хворі, каліки, виродки? Їх все-таки треба було знищити.

— Якщо їх не можна вилікувати сьогодні, то це ще не значить, що так буде завтра. Хіба наука не прогресує? І хто може поручитися, що серед кволих немає хоч одного Пастера чи Ейнштейна, який окупить витрати на всіх? Нерозумно знищувати їх. Нерозумно. Хіба це не вищий критерій?

— Можливо, ти й маєш рацію, — стомлено погодився Творець. — Пошукаємо іншого шляху.

— Пошукаємо, — луною відгукнувся сигом.

Портрети предків мовчки ждали.

— Час не чекає, — сказав Творець. — Але перш ніж діяти давніми методами, випробуємо спосіб переконання. Правда, він ніколи не давав золотих плодів, проте, можливо, ти зумієш втовкмачити людям, для чого треба записуватися в твої легіони.

— Постараюсь.

Вийшовши з будинку, сигом побачив неподалік знайомого садівника. Це був рум’яний, веселий, середніх літ чоловік, що майже завжди насвистував пісню.

“Типовий солдат — не впадає в тугу, не втрачає самовладання, — подумав сигом і зупинився. — Не варто починати відразу з маси. Краще спробувати на оцьому. Тим паче що ми добрі знайомі”. Підійшов до садівника, що схилився над тюльпанами…

— Добридень!

— Добридень! Поглянь на ці тюльпани. Ти не бачиш в них чого-небудь незвичайного?

— Ні. Тюльпани як тюльпани. У одного трохи пожовкло листя, — сказав сигом, придивившись, — а в цибульці оселився черв’як.

— Але ж вони фіолетові! Мені пощастило виростити й чорні. Глянь, як пожадливо розтуляють вони чашечки, як тичинки горять і переливаються на сонці крапельками роси. А ось несподіваний сріблястий перехід, поряд жилка теж срібляста, але не блищить. Глянь-бо, глянь — кінчики пелюсток загорілися, наче рубін, поступово втрачаючи густоту барв, як розбавлене вино…

— Можу запропонувати тобі дещо краще, — сказав сигом.

— Новий сорт тюльпанів?

— О, даруй! Я взагалі не розумію, чому така людина, як ти, цілісінькі дні нидіє над квітами, — з досадою мовив сигом.

— Це моя робота. Вона не гірша за будь-яку іншу.

— У мене є діло, достойне тебе. Я збираю армію для завоювання світу.

— Он воно що!.. — аж свиснув садівник од здивування. — Спасибі за турботи, але мені треба працювати.

— Оце ти називаєш “працювати”? Може, хтось їстиме твої квіти?

— Ні, — осміхнувся садівник.

— З них пошиють одяг? Збудують житло?

— Теж ні.

— Яка ж од них користь?

— Вони дають людям радість.

— Невагомі слова. В них порожнеча.

Садівник замислився: як пояснити? Потім сказав:

— Ти все міряєш на “розумно” і “нерозумно”. Отже, квіти дають людям радість, а вона допомагає жити й працювати! Хіба це нерозумно? Навіщо ж мені йти з тобою на завоювання світу, коли мій світ тут? Поглянь, як він міниться всіма барвами, розмовляє зі мною своєю мовою. Якщо хочеш завоювати хоча б його, для початку допоможи мені полити грядки…

Біля виходу з саду просто на густій траві сидів студент і уважно читав, морщачись, як від зубного болю:

“Є багато способів повернення молекули в її нормальний стан. Спосіб перший…”

— Що з тобою? — запитав сигом. — У тебе поганий вигляд.

— Екзамени на носі, тут не до вигляду.

— Може, тобі варто змінити заняття?

— Ви маєте рацію. Тільки спочатку треба скласти сесію. Потім поїду в гори, — відповів студент і знову схилився над книжкою.

— Даруй, що відриваю тебе, але мені конче треба знати що ти збираєшся робити потім?

— Коли?

— Після навчання.

— Подамся завойовувати світ: піду з геологами в далекі краї шукати руду.

— А хочеш завойовувати його вже тепер? Хочеш мати все, про що мрієш?

— Яким чином? Чи ви навчите мене у сні і негайно призначите начальником партії? — засміявся студент.

— Запишися в армію, яку я поведу на завоювання і перебудову світу.

— Ого! А зможете?

— Я сигом. Знаєш, що це таке?

— Ще б пак! Але в такому разі вам нічого не варто зруйнувати місто чи зробити проект атомного центру. Адже ви за частки секунди перемножуєте стозначні числа і розв’язуєте найскладніші задачі? Ви мислите в сотні разів швидше, ніж людина?

— Ти помилився, — не без гордощів відповів сигом. — У тисячі разів.

— Тоді допоможіть мені розв’язати одну задачку з фізики, а світ од вас нікуди не дінеться. Оцю…

Сигом побіжно глянув на задачу, взяв олівець і написав відповідь.

— Дурниця, — зронив він. — Я ж тобі пропоную…

— Завоювання світу, — доказав за нього студент. — Але хіба то не більша дурниця?