Рэй Брэдбери - Марсіанська хроніка

— Ми їм приготуємо розкішний сніданок, — засміявся Гетевей. — Одягніть своє найкраще вбрання!

Він вийшов надвір і попростував до великої металевої споруди. Всередині були холодильник і електростанція. Їх він протягом років одремонтував і налагодив своїми вправними тонкими пальцями, так само як у вільний час відремонтував годинники, телефони й магнітофони. Тут було повно речей, зроблених ним самим, і всіляких пристроїв та механізмів, призначення яких було загадкою навіть для нього.

З глибин холодильника він витяг вкриті памороззю картонні коробки з квасолею й суницями, які простояли тут двадцять років. “Вийди, Лазарю”, — в думці сказав він і витяг заморожене курча.

Коли ракета приземлилася, домівка Гетевея пахла всіма ароматами кухні.

Гетевей помчав з горба, як хлопчик. Раз він спинився: гострий біль раптом прошив йому груди. Він сів на камінь, трохи перепочив, потім знову побіг.

Гаряче повітря струменіло від огнистої ракети. Відчинився люк. З нього визирнув чоловік.

Гетевей прикрив долонею очі, придивився й вигукнув:

— Капітан Уайльдер!

— Хто це? — капітан Уайльдер стрибнув на землю й спинився вражений. За мить він простягнув руку. — Великий боже, та це ж Гетевей.

— Атож.

Вони дивились один на одного.

— Гетевей, з моєї старої команди, з Четвертої експедиції!

— Багато часу збігло, капітане.

— Багато… Мені приємно знову бачити вас.

— Я старий, — просто сказав Гетевей.

— Та я й сам уже немолодий. Двадцять років у польоті: Юпітер, Сатурн і Нептун.

— Я чув, що вони вас випровадили в небеса, щоб ви не заважали їм здійснювати колоніальну політику тут, на Марсі. — Старий озирнувся навколо. — Ви мандрували так довго, що навіть не знаєте, що тут було.

— Не важко догадатися, — відказав Уайльдер. — Ми двічі облетіли Марс. І знайшли тільки одного чоловіка на ймення Уолтер Гріп, тисяч за десять миль звідси. Ми хотіли взяти його з собою, але він сказав: “Ні”. Коли ми востаннє бачили його, він сидів посеред шосе у кріслі-гойдалці, курив люльку й махав нам рукою. Марс мертвий, не лишилося навіть жодного живого марсіанина. А як Земля?

— Ви знаєте стільки ж, скільки я. Вряди-годи я ловлю передачі радіо з Землі. Його ледве чути. Але воно завжди говорить іншою мовою. А я, на жаль, крім англійської, знаю тільки латину. Часом я розбираю кілька слів. Очевидно, на більшій частині Землі все знищено, але війна триває. Ви вертаєтесь додому, сер?

— Так. Ми мусимо про все довідатися. Ми не мали радіозв’язку з Землею. Надто велика відстань. Тепер будь-що хочемо побачити Землю.

— А нас візьмете з собою? Капітан здригнувся.

— Авжеж, ваша дружина, я її пригадую. Це було двадцять п’ять років тому, правда? Коли збудували Перше місто, ви залишили службу і привезли її. У вас були й діти…

— Син і дві дочки.

— Авжеж, я пригадую. Вони тут?

— Отам, у нашій хаті. Вас чекає добрий сніданок. Завітаєте до нас?

— Ви робите нам честь, містере Гетевей. — І капітан Уайльдер обернувся до ракети. — Вийти з корабля!

Вони виходили на пагорб — Гетевей, капітан Уайльдер і двадцять членів команди. Вони йшли, глибоко вдихаючи рідке прохолодне повітря. Сходило сонце.

— Ви пригадуєте Спендера, капітане?

— Я його ніколи не забував.

— Іноді я проходжу повз його могилу. Здається, кінець кінцем вийшло-таки на його. Він не хотів, щоб ми приводили сюди, і я гадаю, він щасливий зараз, коли тут нікого нема.

— А що з тим… як його?.. Паркхілом, із Семом Паркхілом?

— Він одкрив був сосисочну.

— Схоже на нього.

— А наступного тижня полетів на Землю воювати. — Гетевей притулив до грудей руку і враз сів на камінь. — Пробачте. Це від хвилювання… Адже стільки років… Трохи спочину.

Він намацав у себе пульс. Полічив удари. Серце працювало погано.

— У нас є лікар, — сказав Уайльдер. — Даруйте мені, Гетевею, я знаю, що ви самі лікар, але краще хай вас огляне наш…

Покликали лікаря.

— Це нічого, — говорив Гетевей, — Це від чекання, від хвилювання. — Він задихався. Губи його посиніли. — Знаєте, — сказав він, коли лікар схилився над ним із стетоскопом, — можна подумати, що я жив усі ці роки лише заради цього дня, а тепер, коли ви прибули сюди, щоб забрати мене на Землю, ніщо не заважає мені спокійно лягти й померти.

— Ось візьміть, — лікар подав йому жовту таблетку. — Вам краще відпочити.

— Дурниці. Дайте мені тільки посидіти хвилинку. Так приємно бачити вас усіх. Приємно знову почути нові голоси.