Рэй Брэдбери - Марсіанська хроніка

О дев’ятій годині Земля, здавалося, вибухнула, спалахнула, загорілася.

Люди на ґанках сховали обличчя в долоні, наче намагаючись пригасити полум’я. Вони чекали.

Десь опівночі полум’я згасло. Земля була на місці. По ґанках, ніби осінній вітер, прокотилося зітхання.

— Давно ми не мали звісток од Гаррі.

— Він живий і здоровий.

— Треба буде послати телеграму матері.

— Вона жива й здорова.

— Справді?

— Тільки не хвилюйся.

— Ти гадаєш, вона жива й здорова?

— Авжеж, авжеж. Ходімо спати.

Але ніхто не рушав з місця. Люди повиносили на нічні моріжки пізні вечері, розставили хиткі столи і поволі длубали в тарілках до двох годин, коли заблищало з Землі світлове радіо — азбука Морзе. Люди стежили за могутніми спалахами, які виблискували в далекій космічній далині.

Австралійський континент знищено внаслідок вибуху складів атомних боєприпасів. На Лос-Анджелес, Лондон скинуто бомби. Війна. Вертайтеся додому. Вертайтеся додому.

Усі повиходили з-за столів.

Вертайтеся додому. Вертайтеся додому. Вертайтеся додому. Вертайтеся додому.

— Чи ви одержували що-небудь від вашого брата Теда цього року?

— Ви ж знаєте наші поштові тарифи — п’ять доларів за лист на Землю. Не дуже розженешся.

Вертайтеся додому.

— У мене не виходить з голови Джейн. Ви ж пам’ятаєте Джейн, мою малу сестричку!

Вертайтеся додому.

О третій годині холодної ночі власник крамниці дорожніх речей підвів голову. Вулицею йшли люди, багато людей.

— Я навмисно досі не зачиняв крамниці. Що бажає пане?

До світанку всі валізи зникли з полиць.

Край мертвого марсіанського моря стояло біленьке мовчазне містечко. Воно було порожнє. На вулицях жодної живої душі. Цілий день в крамницях горіло світло. Двері крамниць були відчинені навстіж, немовби люди вибігали з них, забувши про все. Ніким не читані журнали, приставлені місяць тому з Землі на сріблястій ракеті, жовкли проти сонця на дротяних вітринах перед мовчазними кав’ярнями. Сторінки журналів перегортав вітер.

Місто було мертве. Ліжка в будинках стали порожні й холодні. Тишу порушувало лише гудіння електричних дротів та динамо-машин, що й досі жили самі по собі. Вода бігла у вщерть повні ванни, струменіла по кімнатах на ґанки й лилася вниз на маленькі грядки, напоюючи занедбані квіти. В темних театрах під сидіннями тужавіла жувальна, гумка з відбитками зубів.

З ракетодрому за містом ще й досі тхнуло пальним — недавно звідти злетіла остання ракета на Землю. Якби ви кинули в телескоп-автомат десять центів, то, може, побачили б велику війну, що точилася на тій планеті. Може, ви побачили б, як вибухає Нью-Йорк. Може, видно було б Лондон, вкритий радіоактивним туманом. Може, тоді б вам стало зрозуміло, чому знелюділо це марсіанське містечко. Як швидко люди залишили його? Зайдіть у будь-яку крамницю, натисніть клавіш, і з кас миттю вискочать шухляди, засяють і забряжчать монетами. Ота війна на Землі, очевидно, страшна й затяжна.

Порожніми вулицями містечка, тихо насвистуючи й женучи ногами порожню бляшанку, йшов у глибокій задумі високий худий чоловік. В його очах світилася самотність. Він ворушив у кишенях кістлявими руками, подзвонюючи новенькими десятицентовими монетками. Час від часу він шпурляв монетку додолу. При цьому стримано посміювався й простував далі, сіючи блискучі монети.

Його звали Уолтером Гріпом. Він розробляв золотоносну жилу, живучи в самотній хатині далеко серед блакитних марсіанських гір. Раз на два тижні приходив до міста і шукав спокійну й розумну жінку, яка могла б стати йому за дружину. Вже кілька років він повертався до своєї хатини самотній і розчарований. Тиждень тому він знову прийшов до міста й побачив його безлюдним і покинутим.

Вражений, він ускочив тоді в закусочну, відчинив холодильник і замовив собі потрійний сендвіч з телятиною.

— Одну хвилину! — крикнув він сам собі, кидаючи на руку рушника.

Він щедро нарізав м’яса й хліба, витер стола, запросив себе сісти і довго їв. Потім розшукав магазин безалкогольних напоїв і замовив газованої води. Продавець — Уолтер Гріп — був на диво чемний і відразу ж подав повну склянку.

Він напхав кишені штанів грошима, взяв усі, які знайшов, навантажив дитячий візочок десятидоларовими банкнотами й помчав щодуху містом. Добігши до околиці, Уолтер раптом зрозумів, який він дурень. Гроші йому були непотрібні. Він одвіз їх туди, де взяв, витяг із власного гаманця долар, щоб заплатити за сендвічі, опустив його в касу закусочної і додав двадцять п’ять центів чайових.