Рэй Брэдбери - Марсіанська хроніка

— Не варто сперечатися з цього приводу.

— Вас судитимуть!

Стендал, мугикаючи якусь мелодію, постукав пальцем по цеглині і поклав її на вогкий шар розчину.

З-за муру, що виростав на очах, чувся стукіт, гупання кулаків, крики.

— Будь ласка, стукайте ще, — обізвався Стендал. — Хай буде справжня вистава.

— Випустіть мене, випустіть!

Залишилося покласти останню цеглину. В’язень дико репетував.

— Герете, — сказав Стендал, — ви знаєте, чому я так покарав вас? Бо ви спалили книги містера По, майже не читаючи їх. Ви на слово повірили, що їх треба спалити. Інакше ви зрозуміли б мій намір, коли ми спускалися сюди хвилину тому. Неуцтво спричиняється до фатальних наслідків, містере Герет.

Герет мовчав.

— Я хочу, щоб вистава була довершена, — сказав Стендал, піднімаючи свій ліхтар і скеровуючи світло на скоцюрблену постать. — Дзенькніть тихенько бубонцями.

Бубонці забряжчали.

— А тепер, якщо ви скажете: “Ради любові Всевишнього бога, Монтрезоре”, — то, може, я вас і випущу.

В променях світла з’явилося обличчя Герета. Хвилина мовчання, і глухий голос проказав: “Ради любові Всевишнього бога, Монтрезоре”.

— Ах, — промовив Стендал, заплющивши очі. Він поклав на місце останню цеглину і замастив її розчином вапна. — Спочивай у мирі, любий друже.

Він швидко пішов з підземелля.

У семи залах опівнічний бій годинника примусив усіх скам’яніти на місці.

З’явилася Червона Смерть.

Стендал спинився на хвилину біля дверей, щоб подивитися на цю сцену. Потім вискочив з великого Дому і побіг через рів туди, де на нього чекав вертоліт.

— Готово, Пайксе?

— Готово.

— Ось воно!

Вони дивились, усміхаючись, на великий Дім. Він почав тріскатися зсередини, наче од землетрусу, і, спостерігаючи це величне видовище, Стендал чув, як позад нього декламував Пайкс тихим розміреним голосом:

— “…мій розум похитнувся, коли я побачив, як падають могутні стіни… розлігся протяжний шалений крик, ніби голос тисячі вод… і глибоке темне озеро, що лежало біля моїх ніг, похмуро й мовчазно зімкнулося над уламками дому Ашер”.

Вертоліт знявся над паруючим озером і взяв курс на захід.

Усе це здавалося дуже віддаленим, коли власник крамниці дорожніх речей почув уночі по радіо новину. Вона дійшла аж із Землі на звуко-світловому промені. Крамар відчув, яке далеке все це. На Землі мала розпочатися війна. Він вийшов надвір, щоб глянути на небо. Так, вона була там. Земля блищала у вечірньому небі, спускаючись слідом за Сонцем у гори. Слова по радіо й ота зелена зірка — то було одне ціле.

— Не вірю цьому, — промовив крамар.

— Не вірите, тому що ви не там, — озвався отець Перегрін, який затримався в крамниці.

— Що ви маєте на увазі, отче?

— Коли я був хлопцем, — відповів отець Перегрій, — ми чули про війни в Китаї, але ніколи не вірили в них. Вони були надто далеко від нас. І там гинуло надто багато людей. Це здавалося неможливим. Навіть коли ми бачили кінокартини, ми їм не вірили. Отак воно й зараз. Земля — це Китай. Вона так далеко, що ми в неї не віримо. Вона не тут. Ви не можете торкнутись її. Ви навіть не можете побачити її. Ви бачите лише зелений вогник. Два мільярди чоловік живуть на тому вогнику? Неймовірно! Війна? Ми не чуємо вибухів.

— Почуємо, — сказав крамар. — Я тільки й думаю про всіх отих людей, що мали прибути на Марс цього тижня. Скільки їх там? Тисяч сто з гаком збиралися прилетіти десь протягом наступного місяця. Якщо почнеться війна, то що ж буде з ними?

— Гадаю, вони залишаться на Землі. Вони будуть потрібні там.

— Ну, — мовив крамар, — тоді мені краще витерти куряву з моїх валіз. Я передчуваю, що от-от сюди ринуть покупці.

— Ви вважаєте, що всі люди, які живуть зараз на Марсі, повернуться на Землю, коли там справді вибухне Велика війна, якої ми чекаємо багато років?

— Це здається дивним, отче, але воно так і буде. Гадаю, ми всі повернемось. Я знаю, ми прилетіли сюди, щоб утекти від багатьох речей — політики, атомної бомби, війни, від різних угруповань, які тиснуть на нас, забобонів, законів — це я знаю. Та, незважаючи на це, там наш дім. Підождіть, самі побачите. Коли на Америку впаде перша бомба, тутешні люди замисляться. Вони пробули на Марсі не дуже довго. Два-три роки, не більше. Якби вони прожили тут сорок років, справа стояла б інакше. Але у них там залишились рідні люди й рідні домівки. Що ж до мене, то я більше не вірю в Землю: не можу її навіть уявити як слід. Але я старий. На мене можна не зважати. Я міг би лишитися й тут.