Кір Буличов: Червоний олень — білий олень

Черевик залишився в лапі плуга, і той відразу вгризся у нього, але насолодитися здобиччю не встиг. Інший плуг, більший, сповнився заздрості. І плуги забули про Луніна. Він знав, що забули ненадовго — повернуться. Але поки вони рвали черевик.

Лунін влаштувався біля входу в намет і намацав позаду себе кінокамеру. Промінь світла, що вийшов з неї, означив лише чорну величезну груду, що ворушилася, немов рій бджіл, — плуги билися. І тоді з-за дерева вийшов крупний досвідчений самець. Він ішов на задніх лапах і клав їх упевнено й міцно. Він не дивився на пусту бійку: його цікавила більша здобич — намет і людина в ньому.

Плуг не звертав уваги на світло — лише зіниці звузилися до ниточок, і Лунін, дивлячись на нього крізь видошукач камери і підібгуючи роззуту ногу, мимоволі посміхнувся. (Коли перші фотографії цих гігантських мавп прибули на Станцію, доктор Павлиш з «Космосу» сказав цілком серйозно: «Там побував Густав Плуг». Густава Плуга знав багато хто. Він був головним лікарем на «Землі-14» і вирізнявся янгольським характером, умінням відшукувати хвороби у найздоровіших на вигляд космонавтів і страхітливою зовнішністю. Він був схожий на чорну горилу. Тільки в окулярах. Тоді-то Павлиш і намалював на фотографії окуляри, і пітеків назвали плугами.)

— Здрастуйте, докторе Плуг, — сказав Лунін звірові, що поволі підходив. — Я здаюся легкою здобиччю? Зі мною можна чинити за законами джунглів? Ну то постарайтеся уявити, що і я можу вас з’їсти…

На мить Луніну здалося, що силове поле може відмовити. Він навіть витягнув з-під себе босу ногу і ткнув нею вперед. Нога уперлася в перешкоду. Тут-таки Лунін подумав, що завтра доведеться злітати на Станцію. Босоніж тут довго не проходиш.

Ватажок розпластав лапи по невидимій стінці і притиснув до неї морду. Він захлинався злобою. Лунін вселяв йому спогади. І саме тому Лунін сьогодні ставився до плугів без того інтересу, з яким звиклий жити в полі дослідник ставиться до нерозумного життя навколо. Сьогодні Лунін відчував деякі вельми обґрунтовані підозри. Підозри вселили стоянки.

Всього їх було поки дві. Вчорашня, у виярку, на схилі, де кілька неглибоких печер дивилися на трав’янистий лужок. У одній з печерок Лунін вчора виявив сліди кіптяви, а на підлозі, під послідом кажанів, кухонні покидьки — розбиті кістки, попіл і уламки кременя. Години через півтори, схаменувшись і відсапавшись від метушні з камерами і фіксаторами, Лунін викликав Станцію і повідомив чергового про знахідку. Говорив Лунін спокійно, буденно, і тому спочатку черговий не усвідомив значення його слів.

— Записую координати, — відповідав черговий байдуже, як по декілька разів на день відповідав різним групам, кожна з яких була упевнена, що її сьогоднішнє відкриття увійде в історію. — Палеолітична стоянка… Попередній аналіз кухонних покидьків… вісімсот-дев’ятсот років плюс-мінус п’ять… Стривай, — сказав тут черговий. — Які кухонні покидьки?

— Кістки, — сказав Лунін. — Попіл.

— Ти що хочеш сказати?…

— Повідомлення прийняте? Продовжую роботу, — сказав Лунін і відключився, уявляючи собі, як сум’яття, викликане його повідомленням, прокочується хвилею по Станції, відриває від термінової і недавно ще Найважливішої Роботи фізиків, астрономів, зоологів, перекидається на планету і стає надбанням груп, що працюють внизу. «Слухай, ти знаєш, що Лунін знайшов?»

Хвилин п’ять минуло спокійно. Лунін не обманювався щодо цього спокою. Він сидів на валуні і чекав подій.

— Лунін, — сказав голос у рації. — Ти чуєш мене?

Говорив Вологдін, шеф експедиції.

— Чую, — сказав Лунін, покусуючи тонку травинку.

— Ти не помилився?

Лунін ігнорував таке припущення.

— Лунін, ти чого мовчиш?

— Я вже послав повідомлення.

— Але ти упевнений?

— Так.

— Ми вишлемо тобі групу?

— Наразі не треба. Нічого особливого не сталося.

— Оце так.

Лунін уявив, як уся Станція стоїть за плечима у шефа і слухає розмову.

— Послухай, Вологдін, — сказав Лунін. — Так, я знайшов палеолітичну стоянку. Але не знаю, хто її колишній господар. Стоянка за нашими масштабами свіжа. Значить, якщо навіть на планеті є розумні істоти, вони не вийшли зі становища троглодитів. У іншому випадку ми відшукали б їх уже давно.

— Але чому раніше ніхто не бачив навіть слідів?

— А що ми знаємо про планету? Працюємо тут всього третій місяць. І нас жменька.

— І все-таки планета вже уся зазнята, і будь-яке свідчення…

— Вони, напевно, живуть у лісі.