Микола Руденко - Чарівний бумеранг

— Тоді що ж таке Всесвіт? — розгублено запитав Рагуші. Його очі вже не були хмільними. — Як ти розумієш Всесвіт?..

— Всесвіт?.. Всесвіт — це життя Розуму. Хіба наш організм з усіма його складовими частинами існує не для життя мозку? Адже ж у наших клітинах теж заховані цілі світи — світи молекул, атомів…Отак і складові частини Всесвіту… Наш Фаетон — навіть не клітина в житті Всесвіту. Навіть не атом, а щось менше, значно менше… І якщо йому судилося безславно загинути, то все одно можна вважати, що він своє зробив. Він кинув зернятка Розуму на інші планети. — Батько поклав руку на плече Рагуші. — І ти, мій друже, чесно служив цій справі… Отже, маєш право вважати, що життя своє прожив не марно.

— Значить, ти віриш, що земляни інакше влаштують своє життя? Те, що відбувається зараз…

— Вірю! — твердо сказав батько. — Я певен, що вони не повторять нашої помилки. Вони повинні піти далі, ніж на це спромоглися ми. Вони з'єднають свій Розум з іншими розумними світами. Доки цього не сталося, доки цивілізація живе окремо, зрілою її вважати не можна. Ще навіть невідомо, житиме вона чи загине. Розум десятків інших планет допоможе їй подолати будь-які катастрофи… Ти уявляєш, Рагуші, якою прекрасною стане тоді доля окремої людини?..

— А поки це станеться, люди перегризатимуть одне одному горлянки за право називатися богами… За владу над іншими людьми…

— Це дитяча хвороба людства. Перехідний період… Зрілий Розум не потребує ніяких богів!

Якось після чергового польоту на Фаетон Рагуші прибув до них збуджений і веселий. Це з ним траплялося тоді, коли йому вдавалося зробити особливо значну послугу переселенцям. Мабуть, усе життя Рагуші складалося з оцих послуг, і поза ними космонавт не бачив у своєму житті жодного сенсу. Микола й Ечука-батько одразу ж догадалися, що Рагуші має для них якусь незвичайну новину, але терпляче вичікували, доки він про це заговорить сам.

— Зараз ти побачиш Лочу, — запросивши їх до ракети, якомога байдужіше звернувся він до Миколи. — Вона передала для тебе нитку від свого шахо…

Чи можна уявити Миколине хвилювання? Рухи космонавта, який закладав нитку в свій шахо, здавалися йому дуже повільними, мовби Рагуші справді перевіряв його витримку. Миколі хотілося крикнути: «Швидше, швидше, Рагуші!» Він напружився, усе в ньому бриніло гарячим нетерпінням.

Та ось на екрані з'явилася Лоча, зодягнена в традиційний одяг космічних зустрічей і прощань…

Дівчина ніби справді була виткана із проміння — з того самого проміння, яке вільно блукає у Всесвіті і, скінчивши свій політ, згущується в нагромадження атомів, що, поволі обростаючи іншими атомами, перетворюється на планети, людські серця, овали жіночих грудей…

Це променеве походження особливо помітне в Лочі. Вся вона здавалася вузликом, туго зав'язаним на промені, і світилася добрим смутком, що і був породжений великим жіночим чеканням.

Микола помітив: Лоча стала якоюсь іншою, і лише тепер зрозумів, як довго жили вони у космічній розлуці. По-земному Лочі було тепер близько тридцяти обертів — вік жіночого розквіту, вік щасливого материнства. А вона все ще лишалася перев'язаним вузликом на промені, що бринів у німому чеканні. І якщо те чекання продовжити — згасне промінь і згасне Лоча.

Час лягав на неї не сивим попелом, що тьмарить обличчя, западає у зморшки, — він лягав летючим промінням, яке виявляє жіночу вроду. Тільки смуток у її очах свідчив про те, як їй важко чекати…

Лоча ступила крок у просторі, ніби поспішаючи назустріч милому, і тихо, мовби він був десь поруч, промовила:

— Акачі!.. Мій любий Акачі!.. Не гнівайся, що я нагадую тобі про себе. Не одразу я зважилась на це. Ти, мабуть, знаєш, що Безсмертний заборонив передавати земним каторжанам будь-які відомості про їхніх дружин і дітей. Якщо він дізнається, що я передала тобі цю нитку, наш друг загине від його страшного гніву. Але Рагуші запевнив мене, що про неї ніхто не дізнається. Нитку допоміг виготовити Чаміно в кімнаті Лашуре, де ми колись були разом з тобою. Жодний фаетонський шахо не чує моїх слів, отже, я можу про все говорити відверто…

Микола потягнувся до неї — у простір, де вона стояла, ніби жива, — але пальці намацали холоднувату поверхню екрана. Він почував себе так, як у перші дні під тропічним сонцем. Йому було боляче, що Лоча — кохана Лоча не помітила його поривання до неї, мовби була незрячою.

— Ти чуєш, мій друже, мій муже?.. — дивлячись на Миколу, говорила Лоча. — Поміж нами лежить чорна глуха німота. Ні вітру, ні звуку, ні зойку з грудей… Чаміно подарував мені скриньку з двома окулярами. Коли дивишся в ті окуляри, твоя Земля стає такою великою, що я бачу на її поверхні сині моря й зелені материки. Від Рагуші я дізналася, де саме лежить твій материк. Він зеленіє на півтори долоні вище від холодної шапки, що біліє на південному полюсі. Вже три з половиною оберти я не відриваю очей від окулярів. Інколи мені здається, що я справді бачу тебе. Ти тепер зовсім не схожий на того Акачі, якого я знала. Обличчя в тебе потемніло, очі звузились, і від них до сріблястих скронь пролягли темні промінці… Інколи я мандрую разом з тобою. Вони такі гарні — ліси твоєї планети! І страшні своєю незайманістю. Ми разом купаємося в теплих озерах, вільно ходимо по дну океанів, збираємо підводні рослини, живемо в океанських печерах. Там навіть під водою значно світліше, ніж на поверхні нашого Фаетона… Як мені хочеться на твою Землю! — Лоча мовби отямилась, легенько струснула головою, в очах знову з'явився той астральний смуток, який народився в жінках після перших космічних розлук. — Пробач, любий!.. Мені так багато хочеться тобі сказати, але думки мої плутаються, і я розумію, що кажу зовсім не те… Коли б я могла почути хоч одне твоє слово! Та я знаю, що це неможливо… Я часто чую докори: навіщо ти називаєш себе його дружиною? Ти ж ніколи нею не була. Це тільки твоя примха, і заради примхи ти прирекла себе на довічну самотність… Що вони здатні зрозуміти?.. У вас там є птахи, яких ми знаємо лише по зображеннях, занесених на Фаетон космонавтами. Один такий птах завжди висить перед моїми очима. Я дивлюсь на нього і питаю себе: чи погодилась би ти, Лочо, бути отаким земним птахом, щоб жити там, де живе твій Акачі?.. Хай Акачі навіть не знає, що то не птах, а ти кружляєш у нього над головою… Хай недбалим помахом руки зжене тебе зі свого плеча… А ти знов і знов кружлятимеш над ним, оберігаючи від небезпек, які підстерігають його на кожному кроці… І коли чорна змія потягнеться до нього своїм смертельним жалом, ти блискавично впадеш на неї — хай вона краще вжалить тебе, ніж його… Чи погодилася б ти, Лочо, бути отаким птахом?.. У такі хвилини я готова повірити, що наш Безсмертний справді бог, що це він створив і Фаетон, і Землю, і все, що є на них живого. Я звертаюсь до нього з благанням: о Боже-Отче! Зроби мене звичайнісіньким земним птахом. Невже тобі важко?..