Микола Руденко - Чарівний бумеранг

— Це мій брат, — збрехав Рагуші, не моргнувши оком. — А це його син. Уже зійшов на одинадцятий щабель… Як бачите, хлопчина хоч куди! Попросилися зі мною, щоб оглянути ваш земний рай. Якщо дозволите, звичайно…

— Ми гостям завжди раді, — стримано відповів верховний жрець. — Хай слава про божий промисел на Землі поширюється серед усіх фаетонців.

Тепер у поводженні жерців з'явилася скованість, аскетична сухість, яку одразу ж помітив Рагуші.

— Та плюньте ви на свої церемонії! — вигукнув він сміючись. — Мій брат — ваш брат. До речі, його дуже люблять найближчі слуги нашого Єдиного. Він з ними не раз пробував ваш божественний напій.

Це, мабуть, одразу допомогло. Хмільний напій, що виготовлявся на Атлантиді, потай перевозили на Фаетон такі довірені люди, як Рагуші. Жерці Всевишнього на Фаетоні давно вже полюбили цю рідину. Звичайно, Безсмертний про це нічого не знав, бо не такий він всевидящий, як про нього гадають. Він всевидящий через те, що є жерці. А вони добре навчилися приховувати від нього свої таємниці.

Такі люди, як Рагуші, користувались у фаетонських жерців і жерців Атлантиди великою довірою, бо їм була відома страшна таємниця — винолюбство та інші гріхи більшості жерців на обох планетах. Приречена на вимушений аскетизм, людина-протез щиро вірила, що слуги і владики Храмів Божих живуть святим духом, як і вона сама. Коли б Єдиний узнав правду про своїх жерців, він би жодному з них не простив цієї зради.

Отже, цілком ясно, чому Рагуші поводився з ними запанібрата.

— А де моя дружина? — спитав він у верховного.

— Чи ти осліп? — засміявся той. — Хіба не бачиш? Он стоїть.

Микола глянув туди, куди показав жрець. Біля гратчастої загорожі, що оточувала космодром, стояла вродлива молода жінка, зодягнена у вільний рожевий одяг. Мабуть, колір одягу колись підказав сам Рагуші — рожевий одяг фаетонських жінок під час космічних зустрічей і розлук давно вже став традиційний.

Жінка затуманеними від сліз очима дивилася на свого космонавта і слухняно чекала, доки він вивільниться з обіймів усемогутніх жерців. Вона земна жінка, і їй не годилося заважати богам. Біля неї стояло двоє золотоволосих хлопчиків.

Микола зачудовано дивився на них і думав: «Невже діти Рагуші виростуть рабовласниками?»

А Рагуші, побачивши жінку і дітей, підбіг до них. Він був рвучкий і нестримний, як, мабуть, скрізь і завжди. Підхопив на руки дітей, бігав з ними по плитах космодрому, вигукуючи:

— Атланте! Посейдоне! Заждалися? Я привіз вам подарунки від ваших братів. Вони вас дуже люблять… А ви їх любите?

Він пригортав хлопчиків до широких грудей, а вони тулилися щоками до скафандра і нічого не чули, бо самі були без скафандрів.

Поставивши дітей на землю, Рагуші пригорнув жінку. Микола добре чув, як шепотів цей веселий космічний візник:

— Мила моя! Я так нудьгував без тебе…

Микола розумів, що жінка нічого не чує, але вона стежила за його губами і щось закохано шепотіла. На її очах виблискували сльози радості.

Жерці злетіли у повітря і зникли з очей, а Рагуші, забувши про Ечуку-батька й Миколу, пішов разом з жінкою і дітьми. Потім, згадавши своїх космічних переселенців, зупинився і крикнув:

— Пробач, Ечуко! Я забув, що в тебе немає плаща. Візьми мій у ракеті… Ах, правда! Один на двох. Не годиться. Гуляйте так. Я вас потім розшукаю…

Батько усміхнувся доброю усмішкою.

— Не хвилюйся, походимо пішки. Не заблудимось…

Ось вони удвох — Микола й Ечука-батько — стоять на високій горі, майже до самісінької вершини вкритій буйною рослинністю. Сходити сюди було порівняно легко, бо Земля в півтора раза менша від Фаетона, отже, й вони тут важили менше.

За зеленими терасами гір, що спускалися все нижче й нижче, відкривались неосяжні морські простори, серед яких подекуди губилися зелені острівці. А поміж гір, у великій улоговині, лежало біле, покреслене смужками плутаних вулиць, велике земне місто — столиця Атлантиди. Воно аж ніяк не скидалося на фаетонські міста, розраховані на життя в сірому мороці, серед вічних снігів і морозів. Тут не потрібні були ні генератори клімату, ні сферичні, напівпрозорі дахи. Тут, навпаки, треба було захищатися від пекучого сонця та від щедрих злив, про які на Фаетоні не мали й уявлення.

Місто споруджене із граніту й мармуру. Величні палаци подекуди мають сферичні дахи, але це, очевидно, лише за традицією. Здебільшого тут переважала своя, земна архітектура. Тонкі мармурові колони з бронзовими капітелями прикрашали кожен палац і кожен храм. Вулиці і площі замощені мармуровими плитами. В центрі міста, на зеленому узгір'ї, що панувало над столицею, стояв білий храм верховного жерця — найвеличніша споруда в місті. Храм також оточений колонадою із суцільного мармуру. Його дах схожий на білу, загострену догори призму, на вершині якої сяяла золотом монументальна постать Єдиного. Піднятою догори рукою Безсмертний показував у небо — там рай, там блаженство! — а лівою ногою щось топтав: здалеку не розгледіти.