Аркадій Стругацький - Населений острів

— Так, можливо… Я чув про таке божевілля…

Гаю нарешті вдалося протиснутися між гладким твердим плечем затриманого і цупкою, пропахлою потом курткою Зефа. Малюнок, який він побачив, видався йому смішним. Так малюки-першокласники зображають Світ: посередині маленький кружок, що означає Світове Світло, довкола нього велика кружина, що означає Сферу Світу, а на кружині жирна крапка, до якої досить домалювати ручки і ніжки, і вийде «це — Світ, а це — я». Навіть Сферу Світу бідолашний псих не спромігся зобразити правильною кружиною, вийшов у нього якийсь овал. Ну звісно, що ненормальний… А ще намалював пунктиром лінію, яка веде з-під землі до крапки: ось, мовляв, як я сюди потрапив.

Тим часом затриманий узяв інший бланк і швидко накреслив дві маленькі Сфери Світу у протилежних кутках, з’єднав їх пунктирною лінією і ще домалював якісь закарлючки. Зеф безнадійно присвиснув і сказав панові ротмістру:

— Дозвольте йти?

Але пан ротмістр не відпустив його.

— Е-е… Зефе, — сказав він, — пригадується, колись ви оберталися у галузі… є… — Він постукав себе зігнутим пальцем по тім’ю.

— Так точно, — Зеф трохи забарився з відповіддю.

Пан ротмістр пройшовся по канцелярії.

— Чи не могли б ви… е-е… як би це сказати… сформулювати свою думку про цього суб’єкта? Фахово, якщо можна так висловитися…

— Не можу знати, — сказав Зеф. — Втратив право виступати як фахівець.

— Я розумію, — сказав пан ротмістр. — Усе це правильно. Хвалю. Ал-ле…

Зеф, вибалушивши блакитні очка, стояв струнко. Пан же ротмістр опинився в очевидній скруті. Гай чудово розумів його. Випадок був важливий, серйозний випадок. (А раптом цей дикун усе-таки шпигун?) А пан штаб-лікар Зогу, звісно, чудовий офіцер, визначний легіонер, однак усього лише штаб-лікар. В той час як руда пика Зеф, до того як припустився злочину, вельми добре знав свою справу.

— Ну що ж, — сказав пан ротмістр. — Нічого не вдієш… Але по-людськи… — Він зупинився перед Зефом. — Розумієте? Просто по-людськи… ви справді вважаєте, що це божевільний?

Зеф знову забарився з відповіддю.

— По-людськи? — повторив він. — Ну звісно, по-людськи: адже людині властиво помилятися… Так от, по-людськи я схильний вважати, що це класичний випадок роздвоєння особистості з витісненням і заміщенням справдешнього «я» уявним «я». Знову ж таки по-людськи, керуючись життєвим досвідом, я рекомендував би електрошок і препарати, що містять флео.

Капрал Варибобу все це нищечком записав, але пана ротмістра не обдуриш. Він забрав у капрала папірець із записами й засунув до кишені френча. Мах-сим знову заговорив. Він звертався то до пана ротмістра, то до Зефа, — чогось він хотів, бідолаха, щось йому було не до шмиги, — але в цю мить розчинилися двері, і зайшов пан штаб-лікар. Все говорило за те, що йому перебили обід.

— Привіт, Тооте, — буркотливо сказав він. — У чім річ? Ви, бачу, живі й здорові, і це мене втішає… А це що за проява?

— Виховувані спіймали його в лісі, — пояснив пан ротмістр. — Я підозрюю, що він божевільний.

— Симулянт він, а не божевільний, — пробурчав пан штаб-лікар і налив собі води з карафки. — Одішліть його назад у ліс, нехай працює.

— Це не наш, — заперечив пан ротмістр. — І ми не знаємо, звідки він узявся. Я думаю, що його свого часу захопили виродки, він у них утратив розум і перекинувся до нас.

— Правильно, — пробурчав пан штаб-лікар. — Треба стеряти розум, щоб перекинутися до нас. — Він підійшов до затриманого і вмить поліз хапати його за повіки. (Затриманий моторошно вишкірився й злегенька відштовхнув його.) — Ну-ну! — сказав пан штаб-лікар, спритно хапаючи його за вухо. — Стій спокійно!

Затриманий підкорився. Пан штаб-лікар вивернув йому повіки, помацав, посвистуючи, шию і горло, зігнув і розігнув йому руку, потім, пихкаючи, нахилився і вдарив його під коліна, повернувся до карафки і випив ще склянку води.

— Печія, — сповістив він.

Гай зиркнув на Зефа. Рудобородий зі своєю пукалкою, приставленою до ноги, стояв осторонь і з підкресленою байдужістю роздивлявся стіну. Пан штаб-лікар угамував спрагу і знову взявся за психа. Він обмацував його, обстукував, заглядав у зуби, двічі вдарив кулаком у живіт, відтак дістав з кишені пласку коробку, розмотав провід, підімкнув до штепселя і заходився притуляти коробку до різних частин тіла дикуна.

— Так, — сказав він, змотуючи провід. — І німий на додачу?..

— Ні, — сказав пан ротмістр. — Він розмовляє, одначе звіриною якоюсь мовою. Нас він не розуміє. А ось його малюнки.