Аркадій Стругацький - Населений острів

Вона вчепилася в його руку й уривчасто зашепотіла, вона була сповнена страху за себе і ще більше за нього. Шепочучи, вона потягнула його назад, і він підкорився, гадаючи, що їй від цього буде краще, але потім збагнув, що це просто нерозсудливий акт відчаю, і затявся.

— Ходімо, — сказав він їй лагідно. — Ходімо, Радо. Погано немає. Добре.

Вона послухалася, як дитина. Він повів її, хоча й не знав дороги, і раптом збагнув, що вона боїться цих мокрих постатей, і дуже здивувався, оскільки в них не було нічого страшного і небезпечного — так собі, звичайні, скоцюрблені під дощем аборигени, стоять і ловлять дрижаки від вільгості.

Спершу їх було двоє, потім звідкілясь з’явилися третій і четвертий з вогниками наркотичних паличок.

Максим простував безлюдною вулицею поміж жовтих будинків прямо на ці фігури, а Рада все ближче тулилася до нього, і він обняв її за плечі. Йому зненацька спало на думку, що він помиляється, що Рада тремтить не від страху, а від холоду. Мокрі люди не становили небезпеки, він пройшов мимо них, мимо цих сутулих, довгообразих, змерзлих, а вони, з руками, схованими у глибокі кишені, тупцювали, щоб зігрітися, жалюгідні, отруєні наркотиками, і, здається, навіть не помітили його з Радою, навіть не звели очей, хоча він пройшов так близько, що чув їхнє нездорове, нерівне дихання. Він гадав, що Рада хоча б тепер заспокоїться, — вони були вже під аркою, — і раптом попереду, наче з-під землі, наче відокремившись од жовтих стін, з’явилися і стали впоперек дороги ще четверо, таких самих мокрих і жалюгідних, проте один з них був з довгим товстим ціпком, і Максим упізнав його.

Під облупленим куполом незугарної арки розгойдувалася від протягу гола лампочка, стіни вкривала пліснява і тріщини, під ногами був розтрісканий брудний цемент з брудними слідами багатьох ніг та автомобільних шин. Ззаду гучно загупотіли. Максим озирнувся — ті четверо наздоганяли, уривчасто й нерівно дихаючи, не виймаючи рук із кишень, випльовуючи на ходу свої гидкі наркотичні палички… Рада здушено зойкнула, відпустила його руку, і зненацька стало тісно. Максима притиснули до стіни, упритул до нього кружка стояли люди; вони не торкалися його, вони тримали руки в кишенях, вони навіть не дивилися на нього, просто стояли і не давали йому ворухнутися, і над їхніми головами він побачив, що двоє тримають Раду за руки, а вусань підійшов до неї, неквапливо переклав ціпок у ліву руку і правою так само неквапливо і ніби нехотя ляснув її по щоці.

Це було настільки дико і неймовірно, що Максим утратив відчуття реальності. Щось зрушилося в його свідомості. Люди зникли. Тут було тільки двоє людей — він і Рада, а інші зникли. Замість них вайлувато і страшно тупцяли по багнюці моторошні й небезпечні тварини. Не стало міста, не стало арки і лампочки над головою — був край непрохідних гір, країна Оз-на-Пандорі, була печера, мерзотна пастка, влаштована голими плямистими мавпами, і в печеру байдуже зазирав розмитий, жовтий місяць, і необхідно було битися, щоб вижити. І він став битися, як бився тоді на Пандорі.

Час слухняно загальмувався, секунди зробилися довгими-довгими, протягом кожної можна було виконати дуже багато різних рухів, завдати багато ударів і бачити всіх зразу. Вони були неповороткі, ці мавпи, вони звикли мати справу з іншою дичиною, мабуть, вони просто не встигли второпати, що помилилися у виборі, що ліпше всього їм було б тікати, але вони також намагалися битися… Максим хапав чергового звіра за нижню щелепу, посмиком підіймав піддатливу голову і бив ребром долоні по блідій пульсуючій шиї, і негайно обертався до наступної, хапав, підіймав, рубав і знову хапав, підіймав, рубав — у хмарі смердючого, хижого дихання, у лункій тиші печери, у жовтій, сльозавій півтемряві, — і брудні, криві пазурі шарпнули його за шию і зісковзнули, жовті ікла глибоко уп’ялися в плече і також зісковзнули… Поруч уже нікого не було, а до виходу з печери поспішав ватажок з дрюком, бо він, як і всі ватажки; мав найшвидшу реакцію і першим дотумкав, що відбувається. Максимові на мить стало шкода його, наскільки сповільнена його швидка реакція — секунди спливали дедалі повільніше, і прудконогий ватажок ледве переставляв ноги — і Максим, прослизнувши поміж секунд, порівнявся з ним і зарубав його на бігу і вмить зупинився… Час знову набув нормального плину, печера стала аркою, місяць — лампочкою, а країна Оз-на-Пандорі знову перетворилася в незрозуміле місто на незрозумілій планеті, більш незрозумілій, ніж Пандора…