Александр Беляев - Стрибок у ніщо

— Невже в-ви в-вірите в зореплавання і готові в-вкласти в-в цю справу к… к… капітал? — спитав Маршаль Стормера, коли вони поверталися від леді Хінтон.

— Вірю! Так! — гаркнув Стормер. — Ми обидва комерсанти, бароне, і з вами я можу говорити одверто, — стишив він голос. — Я вірю в зореплавання так само твердо, як в золоті розсипи на Темзі. Так. Слухайте. Коли б Темза протікала за тисячі кілометрів од Лондона, в екзотичній країні, то в золоті розсипи на Темзі повірили б тисячі. Пам’ятаєте мої “срібні копальні” в Новій Зеландії або мою “австралійську нафту”? Я нажив на них мільйони, а вони існували тільки в уяві акціонерів. Тепер ви розумієте, що й на Темзі можуть бути золоті розсипи, які збагатять нас?

Авто затряслося, наче мчало по брусованому мосту. Шофер оглянувся. Це сміявся містер Стормер.

— Становище справді вкрай серйозне, — сказав банкір тихше і спокійніше. — Що ми переживаємо, ви знаєте. В трьох країнах уже верховодять комуністи. Кожен день приносить вісті про нові самогубства. Чи давно Сміт, Мільтон… за ними Скарфас, тепер Сіддонс, Аббінгтон… Справжня епідемія. Жахливі кризи бували і раніше, але мало хто кінчав самогубством. Чому? Люди вірили: за кризою знову настане епоха розквіту. Тепер цієї віри нема. Хто розорився — розорився назавжди. Хіба неправда?

— X… х… х…

— Таке становище і такий настрій. Революції І розорення, неминучі, як смерть, підстерігають нас усіх. Неминуча загибель.

Стормер зробив, паузу, щоб віддихатися.

— К-. — к… кап… кап..т

Стормер, не діждавшись кінця тяжких пологів, загримів знову:

— Людина у відчаї. Знервувалася. Стомилась. Людина вже простягає руку до револьвера. І в цю мить до неї приходить наш агент і каже: “Ми можемо врятувати вас. Зберегти принаймні ваше життя. Ми надамо вам тихий притулок, куди не доберуться ваші вороги і де ви зможете доживати в колі близьких людей, оточені звичним комфортом. Так, це коштуватиме вам мільйони, але чого будуть варті ці мільйони завтра? Завтра ви можете прокинутись злиднем, і тоді всі шляхи до відступу, втечі, порятунку будуть відрізані…” Чи багато знайдеться таких, що відмовляться од нашої пропозиції? Наприклад, леді Хінтон. Цілком достиглий плід. Ще дві-три вже близькі політичні кризи, і з цього грошового мішка без ліку посиплються в наші руки фунти стерлінгів. Ми будуватимемо “Ноїв ковчег”. Ми будуватимемо зореліт, десятки зорельотів, анітрохи не турбуючись про те, полетять вони чи ні. Ми будемо керувати ділом і орудувати величезними коштами. Конспірація спрощує звітність. Адже треба зовсім не мати комерційного чуття, щоб не оцінити всю вигідність цього діла. Сподіваюсь, тепер ви цілком зрозуміли мене, що значить відкрити золоті розсипи на Темзі?

Маршаль де Терлонж від хвилювання довго пихтів, пирхав і, нарешті, видушив з себе:

— Е-е-е-е… в-ви маєте цілковиту рацію!

Так туманного лондонського вечора в темряві лімузина народилось нове акціонерне товариство, скріплене коротким, міцним рукостисканням.

Ганс Фінгер стояв біля вікна кабіни. Його кучеряве русяве волосся і обличчя полум’яніли від сонця. Він насвистував веселий марш, відбиваючи такт і ногою, і рукою. Фінгер був захоплений першим польотом на стратоплані.

“Життя — страшенно цікавий фільм, коли час і події летять, мов цей стратоплан… — Ганс усе прискорював темп маршу. — Коли б можна було фільм життя пустити ще швидше! Вдарити час по потилиці так, щоб усі годинні стрілки закрутилися швидше за секундні, відривні листки календарів посипались, як осіннє листя в бурю, і саме сонце кометою помчало б по небосхилу…”

Ганс раптом похитнувся, вдарився головою об стіну і скрикнув. Може, він теж, наче якийсь утопічний герой, набув дару творити чудеса? Сонце, мов футбольний м’яч, описало дугу на небі і сховалося за рамою вікна.

Ганс потер потилицю, сів у м’яке крісло і засміявся.

“Ну, звичайно, це стратоплан зробив крутий віраж. Так, переводячи час на третю швидкість, треба триматися міцніше”.

Ганс замислився.

Правду кажучи, він не міг поскаржитися на одноманітність життя. Вибори, страйки, вуличні демонстрації… Ганс встигав скрізь: розкидав нелегальні листівки з даху, начиняв ними абонементні книжки в будках телефонів-автоматів, примудрявся під носом “могікан” робити, як і сотні його товаришів, антиурядові написи на стінах будинків і на проїжджих фургонах, збирав хроніку для підпільних газет, пускав паперових зміїв з прокламаціями, вивішував уночі червоні прапори на шпилях церков, продавав театральні програми з вкладеними в них листівками, придумував десятки способів агітації, тікав од переслідування, ховався, переодягався, навіть загримовувався і знову втинав такі штуки, від яких зеленіли вороги, сміялися робітники і скаженіли політичні каліфи.