Александр Казанцев - Марсові онуки

— Я гадаю, що висока цивілізація розумних істот, раз появившись і оволодівши вершинами знань, уже не загине! Вона неминуче використає не тільки досягнення знань, але й той факт, що при розвиткові небесних тіл умови, зручні для життя розумних істот, ніби перекочовують з однієї планети на іншу. Коли Марс був квітучим краєм, на Венері ще кипіли первородні океани. Коли Марс почав гинути, висихаючи, на Венері умови життя стали непогані.

– І марсіяни використали це! — вигукнув Олекса.

— Я гадаю, що розумні жителі Марса могли обрати два шляхи. Частина населення планети пішла в її глибини і, можливо, існує й нині, зазнавши біологічних змін, пристосувавшись протягом мільйона років до нових умов…

— … а друга частина побудувала космічні міста, штучні супутники, проміжні станції для масового переселення на сусідні планети! — випалив Олекса.

— Ти маєш рацію, Олексо. Дуже можливо, що це сталося саме так.

– І на морському дні ми бачили місто переселенців. Отож ми знайдемо ще тут чудове місто прибулих на Венеру марсіян, жінки яких так само прекрасні, як ця скульптура, зустрінемо тут колишніх марсіян, розум яких зберігає заповітні таємниці вищої цивілізації найдавнішої планети!

— Хтозна, чи лишились вони тут, — похитав головою Богатирьов.

— Тобто як це — не лишилися? — здивувався Олекса.

— Згадаймо про деякі достеменні факти, відомі на Землі. Пояснюючи їх, можна зрозуміти багато чого.

— Факти? На Землі? — нашорошив вуха Добров.

— Так. Хто мільйон років тому залишив слід підошви в пісковику пустелі Гобі? Хто мільйон років тому намагався з підручного матеріалу відновлювати в одеських катакомбах невідомий апарат, випилюючи залізним інструментом у кістках викопних тварин пази, жолобки, точні отвори? Хто, нарешті, стріляв кулею в дикого неандерталоїда в доісторичній Африці?

Добров розвів руками:

— Ну, знаєш, Ілля…

— Та не ці таємниці основні! Основна — це таємниця людського мозку, який був біологічно однаковий у творця теорії відносності Ейнштейна і в первісної людини кам'яного віку, у лорда Ньютона і в африканського дикуна, з якого, як відомо, можна виховати сучасного вченого. Як могла скупа природа наділити доісторичну людину, примітивного мисливця, розвинутим мозком, здатним умістити всю суму сучасних знань?

— Мозок цей створено вищою силою, — сповістив Керн.

— Ні, Керн. Мозок цей, очевидно, пройшов усі стадії розвитку істоти, що починає мислити ще доти, як уже в зрілому для Розуму вигляді вона потрапила на Венеру… І на Землю.

— На Землю? — здивувалися слухачі.

— На Землю, — підтвердив Богатирьов. — І найімовірніше, саме з Венери.

— Де ж її сліди на Землі?

— Перші сліди? — загадково перепитав Богатирьов. — Будь ласка. Згадайте про гірське озеро Тітікака в Андах, яке було, на думку відомих геологів, морською затокою кілька сот тисяч років тому. Нині воно піднялося на чотири тисячі метрів над рівнем моря, та й тепер на його берегах лишилися сліди давнього морського порту.

— Морського порту, командоре! Сотні тисяч років тому?

— Так, Аллан. Морського порту. І не тільки руїни морського порту збереглися на березі озера, що сотні тисяч років тому перестало бути морем. Там є руїни циклопічних будов, з них особливо варті уваги Ворота Сонця, що самотньо стоять у храмі Каласасава. На них збереглися найдавніші ієрогліфи, розшифровані Ештоном у тисяча дев'ятсот сорок дев'ятому році.

— Це, наскільки я пам'ятаю, виявився найдавніший на Землі календар, — згадав Вуд.

Богатирьов усміхнувся:

— Так, календар Тіагуанако і найдавніший і… найдивніший.

— Так, так! — пожвавішав Вуд. — Я пам'ятаю, що рік там налічував чомусь не триста шістдесят п'ять днів, а двісті дев'яносто днів. І місяці були — десять по двадцять чотири і два по двадцять п'ять днів.

— Неземний календар! — вигукнув Олекса.

— А ви не пам'ятаєте, — спитав Богатирьов, — перші дані радіолокації Венери, проведеної радянськими вченими ще тисяча дев'ятсот шістдесят першого року?

— О, ще б пак! — відповів Керн. — Період обертання Венери було визначено трохи більше ніж у дев'ять земних діб.

— Нам пощастило уточнити це, — нагадав Богатирьов.

— О так! — кивнув головою Керн. — Дев'ять земних діб сім годин сорок хвилин і сорок вісім секунд.

— Отже, пам'ятаючи, що у венеріанському році двісті двадцять п'ять земних діб, скільки буде в ньому венеріанських днів?

— Двадцять чотири цілих, сто п'ятдесят сім тисячних, — хутко полічив Вуд.