Александр Казанцев - Марсові онуки

І ще, і ще… Газети публікують сенсаційні повідомлення, що тисячі молодих людей, захоплених подвигом дівчини, шанобливо поділяючи її горе, ладні присвятити їй своє життя і майно, пропонують їй свою руку… Серед них кілька синів мільйонерів, знамениті кіноактори, відомі бейсболісти і боксери, один вождь індіянського племені і навіть молодий католицький кардинал, готовий в разі згоди Мері скласти з себе сан, здійснивши тим самим подвиг, угодний богові…

Люди Землі думали про Мері, вони жаліли і любили її…

Мері слухала голос Землі, гордо закинувши голову.

Вона написала коротку радіограму. Їй не потрібні почесті, вона поділить долю тих, з ким разом полинула в космос, або врятує тих, хто, можливо, ще живий.

Мері не передала цієї радіограми. Апарати мали автоматично передати її, як тільки вона сяде на планер, чекаючи, коли спрацює реле часу і планер почне політ.

Мері наважилась. Вона гадала, що наважилась. Вона вже наділа скафандр…

І раптом вона збагнула, що не зможе стрибнути вниз із космічної висоти… Не треба було слухати Землю… Ні! Не освідчення в коханні, навіть не повідомлення про вшанування її і навіть не наказ. Не треба було слухати пісню Землі. Ця пісня заворожила Мері, зробила її безсилою для останнього подвигу, а її ясний розум раптом перестав визнавати подвигом вчинок, на який вона зважилась.

Ні, не смерть на Венері поблизу Гаррі, а життя на Землі для уславлення імені Гаррі, можливо, заради продовження його справи… На це потрібні сили, а не на загибель…

Подвиг не в тому, щоб ринути вниз і згоріти в атмосфері чи загинути в джунглях,

подвиг у тому, щоб самій, без командора і шефа, без інженерів, довести «Просперіті» до Землі… Якщо вона загине в дорозі, вона буде гідна Гаррі і всіх тих, хто лишився в космосі з ним, якщо вона долетить до Землі і навіть посадить корабель на космодромі в Скелястих горах, то вона зробить це в ім'я Гаррі.

Мері знищила прощавальну радіограму.

Вона написала іншу:

«Мені дуже важко летіти від Венери. Я одержала наказ про повернення і дуже хотіла б виконати його. Я не знаю, чи зможу це зробити. Адже мені нікому допомогти. Можливо, я зіб'юся зі шляху чи збожеволію за ці місяці, які маю бути в дорозі… Мені вельми хочеться на Землю, вельми… Адже я думаю про те, як можна нарвати букет квітів чи скупатися… А ви хочете обирати мене в академії. Я постараюсь виконати наказ. Найважче для мене стартувати, зійти з орбіти навколо Венери. Мені буде важко відлітати од планети мого горя, тому що я боюсь бути щасливою на Землі».

Мері перечитала радіограму, яку мали передати на Землю автомати, і лице її скам'яніло.

«Просперіті», остання сходинка, якою мали скористатися ті, хто спустився на Венеру, йшов до Землі.

Три дослідники, одягнуті в космічні скафандри, поринали на дно…

Їхній міжпланетний одяг із м'якої пластмаси, шоломи й апаратура для дихання не поступалися водолазним костюмам. Важке спорядження тягло на дно.

Спершу всі загубили один одного. На глибині вже не червона, а зеленава вода дедалі густішала, темнішала, аж поки перетворилася на чорну млу.

Радіозв'язок під водою не діяв.

Олексі зробилося погано. Він, що тільки-но сміливо знімав кінокамерою птеродактиля, зараз, нікого не чуючи, нічого не бачачи і не відчуваючи, загукав чужим, хрипким голосом. Його не почули… Він рвонувся вбік, простягнув руки, щоб намацати товаришів. Щось слизьке торкнулося його руки. Він відсмикнув її з огидою.

До болю стиснувши щелепи, він повільно спускався на дно.

Коли зрештою він став на м'який мул, то відчув сором за свій лемент. Він навіть зрадів, що його не почули.

Праворуч, розтинаючи чорнильну водяну товщу, спалахнув яскравий сріблястий конус, що упирався в розмитий туман.

У промені метнулись дивовижні риби з пилкоподібними хребтами, з очима, що горять у промені, як у котів, метнулись і зникли… А замість них на освітлений простір вийшов Ілля Юрійович, величезний, спокійний, бородатий, усміхнений. Він немовби стояв не на дні венеріанського моря, а на березі, де недавно сказав своїм помічникам, що в крайньому разі всюдихід опуститься під воду і вони перейдуть протоку по дну…

Олекса, переборюючи щільну перепону, дістався до Богатирьова і обійняв його. Ілля Юрійович не відхилився, як завжди.