Александр Казанцев - Марсові онуки

То це не хмари! Це поверхня планети! Суша!.. Червона суша, материк, вкритий червонястою рослинністю!..

— Гей, Гаррі Вуд! Чуєш нас? — кинувся Олекса до радіоапаратури.

Обличчя Вуда і Керна ще виднілися на телевізійному екрані крізь темні смуги перешкод.

Олекса ввімкнув «телевізійне око», щоб на «Просперіті» теж побачили поверхню планети. Вуд кивнув головою, всміхнувся.

— Вона червона, твоя рослинність! — гукав Олекса. — Саме такою уявляв її твій учитель Гаврило Андріянович Тихов! Та що це сріблясте?

— Це море, — відгукнувся Ілля Юрійович. — Вода срібляста чи такою ввижається зверху… Гра світла.

Телевізійний екран зовсім закрило темними смугами.

— Повна «непрохідність» радіохвиль, — похмуро зазначив Добров.

— Як же вони радіопеленг почують? — стурбувався Олекса.

— Підуть до квадрата «сімдесят», де ми сядемо. Знизяться, почують, — пояснив Ілля Юрійович.

Олекса заспокоївся.

Він милувався дивовижним ландшафтом.

Добров вів ракету до берега морської затоки. На обрії курилися вулкани. Гостроверхі конуси викидали фонтани диму, що розпливався парасольками.

— Ех, Мері, Мері! А ми з тобою сподівалися, що теплова пляма — це «їхнє місто»…

Криваво-червона пляма сонця падала на гірське пасмо. Дослідники «влетіли» у вечір.

Ілля Юрійович вирішив приземлитися на межі дня і ночі, де повинно бути менше бур…

Ракета пройшла низько над вулканом. Попіл обгорнув її пітьмою, потім внизу блиснуло розпечене жерло і вогняні ріки на схилах. Потім знову вода, що мала мідний полиск.

І ліс! Виразно видно зараз ліс, криваві його зарості на березі!

Олекса схопився.

— Слава Життю, вічному і всюдисущому! Воно є тут, є! На сором чванькуватим невігласам, що вважають себе єдиними обранцями Природи, а Землю — центром Всесвіту! — Він кинувся до мікрофона й заволав — Гаррі! Гаррі! Дідько б узяв оцю непрохідність хвиль! Це папороті! Слово честі, папороті! Схожі на пальми, листя тюльпанами…

Ніби пропасниця тіпала Олексу. Все життя переконаний у тому, що на інших планетах є життя, він зараз боявся, що його розбудять…

Добров не сів на морському березі. Хто-зна, які тут шторми або припливи від урагану. Краще сховатися на лісовій галявині.

Ілля Юрійович показав йому рукою вниз.

Обидва вони зовсім не думали про велич відкритого ними світу, а буденно вибирали місце для посадки.

Скелі на болоті. Мабуть, можна ризикнути. В крайньому разі негайно злетіти.

Реактивні двигуни ревіли… Це було могутнє ревіння земної техніки!

Ракета вертикально спускалася.

Поштовх. Ракета нахилилася. Добров готовий був дати «газ», та ракета ще раз хитнулась на вистромлених лапах і завмерла.

Дим, курява й пара обгортали корабель.

— Приїхали, хлопці! — сказав Богатирьов, притупуючи ногою. — Венера!

— Венера… — майже пошепки повторив Олекса, відчуваючи, що все тіло у нього наче налилося свинцем.

Вага становила тут 0,85 земної, та Олексу після тривалої невагомості вона не пригнічувала, а тішила, вливала енергію, жадобу діяння, силу.

У відсікові «космічного звіринця» гавкала Пуля.

Дим і пара розвіялися. Дослідники припали до вікон.

Стелився туман, насувалася темрява.

Велетенські червонясті стовбури, голі й гладенькі, без гілля, колонами тягнулися вгору. Там вони утворювали темні шатра. Трави під ними не було. Замість неї вузлами перепліталося змієподібне коріння. А поміж стовбурами простяглися… сіті?

Олекса так і завмер. Сіті! Майстерно сплетені сіті!

Та вчений заглушив у ньому мрійника. Це були ліани, чіпкі, що обвилися навколо стовбурів, хитромудро сплетені між собою. Гущавина здавалася непрохідною.

До болю в очах вдивлявся Олекса, намагаючись побачити хоч який-небудь рух.

Та насувалася пітьма. Скоро все зникло. Засвітилися вогники і в лісі, і на болоті. Якби не вони, темінь була б непроглядна.

Жителі Венери ніколи не бачать ні зірок, ні сонця…

Олекса вичікувально глянув на Іллю Юрійовича.

— Зачекай, — одразу зрозумів його Богатирьов. — Романе, ввімкни зовнішні мікрофони.

Олекса завмер. У вухах стукотіла кров.

І раптом зразу, без переходу, в кабіну ввірвалася хвиля звуків.

Далекий, уривчастий гуркіт грімкотливої колісниці або нестримної лавини каміння змінився близьким виттям. Потім пролунав пронизливий писк і зойк болю, надривний, хриплий. І раптом залопотіли крила…

Пулька несамовито скавучала і шкрябала перегородку.

Добров хотів увімкнути прожектор, та Ілля Юрійович спинив його.