Александр Беляев - Зірка КЕЦ

Весело було літати “вечорами” вздовж озелененого “тунелю”, прикрашеного різнокольоровими лампами. Всюди була передсвяткова метушня, лунали співи, музика, молоді голоси. Щодня з’являлися нові люди. Переважала молодь. Знайомі зустрічали один одного шумними привітаннями і жваво ділилися враженнями.

— Ти звідки?

— З пояса астероїдів.

— На кільці Сатурна був?

— Аякже!

— Розкажи! Розкажи! — чулися голоси.

Навколо оповідача відразу ж утворювалась чимала група, вірніше рій: вага була незначна, і багато слухачів літало над головою оповідача.

— Кільце Сатурна, як ви знаєте, являє собою міріади уламків, що летять в одному напрямі. Це, певно, залишки планетки — супутника Сатурна, яка розірвалась на частини. Є зовсім маленькі камінці, є величезні брили і цілі гори.

— А чи можна ходити по кільцю, перестрибуючи з каменя на камінь? — спитав хтось.

— Звичайно, можна, — сміючись, сказав оповідач, і важко було зрозуміти, чи каже він правду, чи жартує. — Я так і робив. Деякі уламки, справді, летять так близько, що можна переступити з одного на другий. Але, взагалі кажучи, відстані між ними не такі вже й малі. Однак за допомогою наших портативних ракет ми легко перелітали з уламка на уламок. От де багатство, товариші! Деякі куски складалися з суцільного золота, інші — з срібла, але більшість була з залізняку.

— І ти, звичайно, привіз золото?

— Зразки привезли. Кільця Сатурна вистачить нам на сотні років. Ми поступово вийматимемо камінь по каменю з цього чудового намиста. Спочатку дрібні камені, а тоді візьмемося й до великих.

— І Сатурн позбудеться своєї осяйної прикраси. Це все-таки шкода, — сказав хтось.

— Так, признаюсь, видовище ефектне. Підлітаючи до кільця в одній площині з ним, бачиш тільки його ребро — тонку світну лінію, яка прорізає теж світну планету. Коли дивишся згори, бачиш сяюче кільце надзвичайної краси. Збоку — золоту дугу, яка оперізує півнеба, то правильну, то витягнуту еліпсисом або навіть параболою. Додайте до цього десять місяців-супутників і уявіть собі, яке чарівне видовище чекає мандрівника.

— А на Сатурн не спускались?

— Ні, це ми тобі лишили, — сказав оповідач. Усі засміялись. — Ось на Фебі були, на Яфеті були. Маленькі місяці, позбавлені атмосфери, і більше нічого. Але небо звідусіль дивовижне.

— Одне слово, ми вивчили стратосферу, як атмосферу власної кімнати. Для нас уже немає таємниць… — почувся голос аеролога, що пролітав мимо пліч-о-пліч з моїм знайомим — Соколовським.

Я помахав рукою геологові і раптом побачив Тюріна. Він обережно ступав по підлозі поруч з директором Пархоменком і щось говорив про рух. Чи не збирається вже він зробити доповідь про свою філософію руху?..

Пархоменко підійшов до Зоріної. Не вперше я зустрічаю директора разом з цією дівчиною. Добре, що Крамер не бачить. Він, бідолаха, все ще сидить в ізоляторі. Тюрін, з класичною неуважністю вченого, навіть не помітив, що загубив свого супутника і повільно пішов далі, просторікуючи:

— Рух — добро, нерухомість — зло. Рух — добро, нерухомість…

Звуки оркестру заглушили слова проповідника нової філософії,

Я облетів увесь головний коридор, заглянув у величезний зал, в їдальню, на “стадіон”, у басейн. Всюди пурхають, скачуть, лазять люди. Всюди дзвінкі голоси і сміх. Але Тоні не було… Мені стало сумно, і я рушив у зоолабораторію поговорити з своїм чотириногим другом.

Нарешті настав день свята. Для того, щоб численні колоністи могли розташуватися зручніше, силу ваги на Зірці майже зовсім знищили. І присутні розмістилися рівномірно по всьому простору. Люди обліпили стіни, заповнюючи зал, як мухи-дрозофіли скляну коробку.

В кінці коридору було споруджено “естраду”. За нею містився художньо виконаний світний транспарант. На ньому було зображено нашу Землю, над нею — Зірку Кец, ще вище — Місяць. У великому овальному отворі транспаранта виднілася платинова статуя Костянтина Едуардовича Ціолковського. Він був зображений у своїй улюбленій робочій позі: поклавши дощечку з папером на коліна. В правій руці його був олівець. Великий винахідник, який показав людям шлях до зірок, ніби припинив свою роботу, прислухаючись до того, що будуть говорити оратори. Художник-скульптор передав з надзвичайною виразністю напруження обличчя глухуватого дідуся і радісну усмішку людини, яка “не прожила марно” своє довге життя. Ця сріблясто-матова статуя, ефектно освітлена, справляла незабутнє враження.