Александр Беляев - Зірка КЕЦ

— Послухайте, Антоніно Іванівно!.. Тоню! Але вона вже вийшла з кімнати.

Іти за нею? Повернути? Сказати, що я згоден? Ні, ні! Треба витримати характер. Тепер або ніколи.

І я витримував характер увесь вечір, усю безсонну ніч, увесь похмурий ранок наступного дня. В лабораторії я не міг дивитися на сливи — предмет моїх дослідів.

Тоня, звичайно, поїде сама. Вона не спиниться ні перед якими труднощами. Що станеться на Памірі, коли вона знайде чорнобородого і через нього Палія? Якби я сам був присутній при зустрічі, мені багато дечого стало б ясним. Я не поїду з Тонею — це значить розрив. Недарма, виходячи, вона сказала “прощавайте”. І все-таки я мушу витримати характер. Тепер або ніколи. Звичайно, я не поїду. Але не можна ж бути нечемним — звичайна ввічливість вимагає допомогти Тоні зібратися в дорогу.

І ось ще не пробило четвертої години, а я вже перестрибував через п’ять приступок, збігаючи вниз. Не гірше від старого американського кіногероя, я скочив на ходу в тролейбус і помчав додому. Здається, навіть не постукавши, влетів у кімнату Тоні і вигукнув:

— Я їду з вами, Антоніно Іванівно!

Не знаю, для кого більшою несподіванкою був цей вигук — для неї чи для мене самого. Здається, для мене.

Так я був втягнутий в цілий ряд зовсім неймовірних пригод.

Я невиразно пам’ятаю нашу подорож від Ленінграда до таємничого Кеца. Я був занадто схвильований своєю несподіваною подорожжю, збентежений власною поведінкою, пригнічений Тониною енергією.

Тоня не хотіла втрачати жодного зайвого дня і склала маршрут подорожі, використавши всі швидкі сучасні засоби пересування.

Від Ленінграда до Москви ми летіли аеропланом. Над Валдайською височиною нас добре пошарпало, а тому що я не зношу ні морської, ні повітряної хитавиці, мені стало погано. Тоня дбайливо доглядала мене. В дорозі вона почала ставитися до мене тепло і лагідно — словом, змінилась на краще. Я дедалі більше дивувався: скільки сили, жіночої ласки, піклування у цієї дівчини! Перед подорожжю вона працювала більше, ніж я, але на ній це зовсім не позначилось. Вона була весела і часто наспівувала якихось пісеньок.

В Москві ми пересіли на напівреактивний стратоплан Ціолковського, що робить прямі рейси Москва — Ташкент.

Ця машина летіла з шаленою швидкістю. Три металеві сигари, з’єднані боками, мають хвостове оперення і вкриті одним крилом — такий зовнішній вигляд стратоплана. Тоня відразу ознайомилась з його будовою і пояснила мені, що пасажири і пілоти містяться в лівому боковому корпусі, в правому — пальне, а в середньому — повітряний гвинт, стискувач повітря, двигун і холодильник; що літак рухається силою повітряного гвинта і віддачею продуктів горіння. Вона говорила ще про якісь цікаві подробиці, але я слухав неуважно, новизна вражень пригнічувала мене. Пам’ятаю, ми зайшли в кабіну, яка герметично закривалась, і посідали на дуже м’які крісла. Літак побіг по рейках, набрав швидкості — сто метрів на секунду — і знявся в повітря. Ми летіли на величезній висоті, - можливо, за межами тропосфери [1] Тропосфера — нижній шар земної атмосфери (в середньому — 9-11 км. заввишки). Над тропосферою починається стратосфера. — із швидкістю тисячі кілометрів на годину. І кажуть — ця швидкість не гранична.

Не встиг я як слід умоститись, а ми вже залишили позаду межі РРФСР. За хмарами землі не було видно. Коли хмари почали рідшати, я побачив глибоко під нами сірувату поверхню. Вона здавалась заглибленою в центрі і піднятою до обрію, ніби перекинутий сірий купол.

— Киргизькі степи, — сказала Тоня.

— Уже! Оце так швидкість!

Такий політ міг задовольнити навіть нетерпіння Тоні.

Попереду блиснуло Аральське море. І в кабіні говорили вже не про Москву, яку щойно покинули, а про Ташкент, Андижан, Коканд.

Ташкента я не встиг роздивитися. Ми блискавично спустились на аеродром і вже через хвилину мчали автомобілем на вокзал надшвидкісного реактивного поїзда — того ж таки Ціолковського. Цей перший реактивний поїзд Ташкент — Андижан швидкістю не поступався перед стратопланом.

Я побачив довгий, обтічної форми вагон без коліс. Дно вагона лежало на бетонному полотні, що підносилося над ґрунтом. З обох боків вагон мав закраїни, що заходили за полотно. Вони надавали стійкості на закругленнях колії.