Александр Беляев - Людина-амфібія

Однак Бальтазар не слухав. Він схопив пляшку і хотів пошпурити її в голову ходатая. Ларра ніколи ще не бачив Бальтазара таким розгніваним.

— Не сердься. Облиш, я пожартував. Постав же пляшку! — вигукнув Ларра, затуляючи рукою лискучий череп.

— Ти!.. Ти!.. — кричав розлючений Бальтазар. — Ти пропонуєш мені продати рідного сина, відмовитись від Іхтіандра. Чи в тебе немає серця? Чи ти не людина, а скорпіон, тарантул, чи тобі зовсім чужі батьківські почуття!

— П’ять! П’ять! П’ять! — загорлав Ларра, в свою чергу розсердившись. — П’ять батьківських почуттів! П’ятеро синів маю! П’ятеро чортенят різних розмірів! П’ятеро ротів! Знаю, розумію, відчуваю! Не втече і твій від тебе. Наберись тільки терпіння і дослухай до кінця.

Бальтазар заспокоївся. Він поставив пляшку на стіл, схилив голову і подивився на Ларру.

— Ну, кажи!

— Ото ж бо! Сальватор виплатить нам мільйон. Це буде посаг твоєму Іхтіандрові. Ну, і мені дещо перепаде. За турботи і авторське право на винахід — яка-небудь сотня тисяч. Ми з тобою порозуміємося. Сальватор мільйон заплатить. Ручусь головою. А як тільки заплатить…

— Ми подамо до суду…

— Ще трохи терпіння. Ми запропонуємо видавцям і редакторам найкрупнішого газетного концерну заплатити нам, ну, скажімо, тисяч двадцять-тридцять — згодиться на дрібні витрати — за наше повідомлення про найсенсаційніший злочин. Можливо, нам перепаде дещо і з секретних сум таємної поліції. Адже на такій справі агенти поліції кар’єру собі можуть зробити. А коли ми вичавимо із справи Сальватора все, що тільки можна, тоді, будь ласка, йди до суду, кричи там про свої батьківські почуття, і хай допоможе тобі сама Феміда [12] Феміда — богиня порядку, справедливості, правосуддя у стародавніх греків. довести твої права і прийняти в батьківські обійми твого коханого сина.

Ларра вихилив склянку вина, стукнув келихом по столу, переможно глянув на Бальтазара.

— Що скажеш?

— Я не їм, не сплю ночами. А ти пропонуєш без кінця зволікати справу, — почав Бальтазар.

— Але ж заради чого?.. — перервав його палко Ларра. — Заради чого? Заради мільйонів! Міль-йо-нів! Невже ти з глузду з’їхав? Прожив же ти двадцять років без Іхтіандра.

— Жив. А тепер… Словом, пиши заяву до суду.

— Він справді спав з розуму! — вигукнув Ларра. — Опам’ятайся, схаменись, отямся, Бальтазаре! Зрозумій же! Мільйони! Гроші! Золото! Можна купити все на світі. Найкращий тютюн, автомобіль, двадцять шхун, ось цю пулькерію…

— Пиши прохання до суду, або я звернусь до іншого ходатая, — рішуче заявив Бальтазар.

Ларра зрозумів, що далі заперечувати марно. Він похитав головою, зітхнув, вийняв з рудого портфеля папір, зірвав з бокової кишені вічне перо.

За кілька хвилин скаргу до суду на Сальватора, що незаконно привласнив і спотворив Бальтазарового сина, було написано.

— Востаннє кажу: одумайся, — умовляв Ларра.

— Давай, — простягнувши руку по скаргу, сказав індіанець.

— Подай головному прокуророві. Знаєш? — напучував клієнта Ларра і пробурчав собі під ніс: — Щоб тобі на сходах спіткнутись і ногу зламати!

Виходячи від прокурора, Бальтазар зустрів на широких білих східцях Зуріту.

— Ти чого сюди ходиш? — запитав Зуріта, окинувши індіанця підозріливим поглядом. — Чи не на мене вже скаржився?

— На всіх вас треба скаржитися, — відповів Бальтазар, маючи на увазі іспанців, — та нікому. Де ти ховаєш мою дочку?

— Як смієш ти звертатися до мене на “ти”? — спалахнув Зуріта. — Якби ти не був батьком моєї дружини, то скуштував би кия.

Зуріта, грубо відштовхнувши рукою Бальтазара, піднявся по сходах і зник за великими дубовими дверима.

До прокурора Буенос-Айреса завітав незвичайний гість — настоятель місцевого кафедрального собору єпископ Хуан-де-Гарсілассо.

Прокурор, опецькуватий, маленький, жвавий чоловік з очима, що запливли жиром, з коротко підстриженим волоссям і підфарбованими вусами, підвівся з свого крісла, вітаючи єпископа. Хазяїн дбайливо посадив дорогого гостя у важке шкіряне крісло біля свого письмового столу.

Єпископ і прокурор мало були схожі один на одного. Прокуророве обличчя було м’ясисте й червоне, з товстими губами і широким, схожим на грушу носом. Пальці рук нагадували товсті, короткі обрубки, а ґудзики на округлому череві, здавалось, ось-ось відірвуться, не маючи сили стримати рухливу стихію жиру.

Обличчя єпископа вражало своєю худорлявістю і блідістю. Сухий, горбоватий ніс, гостре підборіддя і тонкі, майже сині губи надавали йому типового вигляду єзуїта. Єпископ ніколи не дивився співбесідникові у вічі, а проте пильно стежив за ним. Вплив його був величезний, і єпископ охоче відривався від духовних справ, щоб керувати складною політичною грою. Привітавшись із господарем, єпископ, не гаючи часу, перейшов до мети свого візиту.