Рей Бредбері - Марсіанська хроніка

— Та ми нічого не хочемо дізнатися, — почав був капітан ображено. — Ми самі все добре знаємо.

— Ви одержали записку — чого ж вам іще треба? — запитала жінка і рішуче взялася до роботи. Видно було, що це її останнє слово.

— Ну, що ж, — сказав капітан, вагаючись і не знаючи, йти чи не йти. Здавалося, він сподівався зовсім іншого. Мабуть, такий буває вигляд у дитини, яка замість розкішної новорічної ялинки побачила голе дерево — без цукерок і прикрас. — Ну, що ж, — повторив він. — Ходімо, хлопці.

Четверо вийшли з будинку і опинилися під гарячим мовчазним марсіанським небом.

За півгодини Ааа, сидячи в своїй бібліотеці й сьорбаючи електричне полум’я з металевого кубка, почув під вікном голоси. Він перехилився через підвіконня і побачив чотирьох людей в однаковому вбранні, що стояли на кам’яній доріжці й, примруживши очі, дивилися на нього.

— Це ви містер Ааа? — гукнули вони.

— Так, я.

— Нас послав до вас містер Ттт! — крикнув капітан.

— Чому він послав вас до мене? — запитав Ааа.

— Йому було ніколи!

— Ну, це вже нікуди не годиться, — роздратовано мовив Ааа. — Невже він гадає, що я сиджу тут без роботи і чекаю, поки він пришле до мене людей, з якими йому ніколи возитися?

— Зараз це не так важливо, сер! — крикнув йому знизу капітан.

— Для вас, може, й ні, але для мене важливо. Сьогодні мені треба багато прочитати. Містер Ттт дуже нерозважлива особа. Вже не вперше він так робить, аби йому було зручніше, зовсім не рахуючись із моїм часом. Не махайте руками, сер. Почекайте, поки я закінчу. Слухайте мене уважно. Всі завжди уважно слухають кожне моє слово. І поводьтеся ввічливіше, інакше я взагалі з вами не розмовлятиму.

Люди у дворі незграбно тупцювалися. Капітан аж почервонів, і на очах у нього виступили сльози.

— А тепер скажіть мені, — питав їх Ааа учительським тоном, — чи личать містерові Ттт такі вчинки?

Четверо землян дивилися вгору, знемагаючи від спеки.

— Ми прибули з Землі! — нарешті обізвався капітан.

— Гадаю, його поведінка не гідна вихованої люди — роздумував уголос Ааа.

— Ми прибули в ракеті. Вона там, на пагорбі.

— Як ви вже знаєте, Ттт не вперше таке робить.

— Ми прилетіли в ракеті з самої Землі!

— Мабуть, таки піду і скажу йому все, що я про нього думаю.

— Ми прилетіли вчотирьох: я і ці троє хлопців, мій екіпаж.

— Ні, ні, це треба зробити зараз-таки. Я йду.

— Земля!.. Ракета!.. Люди!.. Подорож!.. Космос!..

— Піду й дам йому доброго прочухана! — гукнув Ааа і зник з підвіконня, ніби лялька зі сцени. За хвилину в кімнаті почулися сердиті голоси. Це Ааа розмовляв із своїм противником за допомогою якогось невідомого пристрою. Тим часом каштан і його команда сумно поглядали на ракету, що бовваніла вдалині, на свою милу й рідну, як батьківський дім, ракету.

Ааа знову з’явився у вікні. Обличчя в нього світилося тріумфом.

— Сто чортів! Я його викликав на дуель!

— Містере Ааа… — спокійним голосом промовив капітан.

— Я застрелю його, як собаку! От побачите, застрелю!

— Містере Ааа, вислухайте мене. Ми пролетіли шістдесят мільйонів миль.

Ааа вперше уважно подивився на каштана.

— То звідки ви, кажете, прибули?

Капітан щасливо посміхнувся. «Нарешті ми підійшли до суті справи», — шепнув він своїм супутникам. А вголос сказав:

— Наш корабель пролетів шістдесят мільйонів миль. Ми з Землі!

Ааа позіхнув:

— У серпні цього року відстань до Землі дорівнює п’ятдесяти мільйонам миль. — Він узяв якусь не бачену досі землянами страшну рушницю і сказав. — Ну що ж, треба йти. А ви беріть свою дурну записку — не знаю, чи матимете з неї хоч якусь користь — і йдіть через отой пагорб у містечко Іопр і розкажіть усе містерові Ііі. Саме він вам і потрібен. Не містер Ттт! Ні, він несусвітний дурень, і я таки вб’ю його. Я теж не можу стати вам у пригоді, бо працюю зовсім в іншій галузі.

— В іншій галузі, в іншій галузі! — передражнив його капітан. — Невже слід працювати в якійсь певній галузі, щоб гостинно прийняти людей з Землі?

— Розкажіть комусь іншому! Всі знають, хто ви такі. — Ааа збіг сходами вниз, кинув: «Бувайте здорові!» — й помчав доріжкою, розставляючи ноги, як циркуль.

Четверо мандрівників стояли ні в сих ні в тих. Врешті капітан сказав:

— Ні, ми таки знайдемо когось, хто нас вислухає.

— Може, нам слід знятися з цієї планети, політати, а потім знову сісти, — тоскно зауважив один із них. — Може, їм потрібен час, щоб влаштувати гідну зустріч?!

— Непогана думка, — пробурмотів стомлений капітан. На вулицях містечка була сила людей. Вони заходили й виходили з будинків, віталися одне з одним, розмовляли. На обличчях у них були золоті маски, сині маски й малинові маски із срібними губами й бронзовими лобами, маски усміхнені й маски похмурі — відповідно до настрою власника.