Рей Бредбері - Марсіанська хроніка

Стрілянина почалася десь близько третьої години дня. На той час Спендер уже був далеко серед пагорбів. Наздоганяючи його, переслідувачі минули три марсіанські містечка. Над містечками лежали вілли, розкидані, наче рінь, по схилах пагорбів: тут колись сім’ї відпочивали на зеленому моріжку коло струмка. Біля кожної вілли можна було побачити вимощений кахлями басейн, бібліотеку і дворик з фонтаном. В одному з таких басейнів, наповненому дощовою водою, Спендер півгодини поплавав, чекаючи, поки переслідувачі наздоженуть його.

Постріли пролунали, коли він виходив з невеликої вілли. Позаду, футів за двадцять від нього, куля дзьобнула кахлю, і та розсипалася на друзки. Спендер побіг, потім трохи пройшов, ховаючись за невисокими скелями, обернувся й першим же пострілом поклав на місці одного з переслідувачів.

Спендер знав, що скоро вони візьмуть його в кліщі, оточать з усіх боків, коло замкнеться, і він буде в їхніх руках.

«Дивно, чому вони не скористалися гранатами, — думав Спендер. — Мабуть, надто я гарний, щоб пошматувати мене на клапті. Так, певне, гадає капітан. Я потрібен йому лише з одною діркою. Хіба не дивне бажання? Він прагне, щоб я помер красиво. Ніякого бруду. Чому? Бо він розуміє мене. І, розуміючи, ладен ризикувати своїми людьми, аби тільки пробити мені в голові чистеньку дірочку. Хіба не правда?»

Дев’ять-десять пострілів прогриміло підряд. Біля нього застрибали кам’яні скалки. Спендер стріляв через рівні проміжки, часом натискаючи гашетку, навіть не відриваючи погляду від книги, яку весь час тримав перед собою.

Капітан вибіг з гвинтівкою в руках на залиту гарячим сонцем відкриту галявину. Якийсь час Спендер тримав його на мушці, проте не вистрілив. Він одвів пістолет убік і, збивши вершечок скелі, за якою заліг Уайті, почув сердитий окрик.

Раптом капітан зупинився і почав вимахувати білою хусточкою. Він щось сказав своїм людям і пішов угору схилом, поклавши гвинтівку на землю. Спендер, лежачи, стежив за ним, потім схопився на ноги, тримаючи пістолет напоготові.

Капітан підійшов і сів на теплий камінь. На Спендера він не дивився.

За мить капітан засунув руку в кишеню сорочки. Спендерові пальці, що стискали пістолет, здригнулися.

— Хочете сигарету? — запитав капітан.

— Дякую, — відповів Спендер і взяв сигарету.

— Дати вогню?

— У мене є свій.

Вони мовчки затягнулися димом.

— Тепло, — промовив капітан.

— Атож.

— Вам тут зручно?

— Цілком.

— Довго думаєте воювати?

— Чоловік на дванадцять мене вистачить.

— Чому ви не повбивали нас усіх сьогодні вранці? Адже ви могли це зробити.

— Знаю. Мене занудило. Я почав убивати людей, але скоро зрозумів, що вони просто дурні і вбивати їх не слід. Та було пізно. Я вже не міг довершити почате, тому й прийшов сюди, де можу ятрити свою злість і сповнюватись рішучістю.

— Вже сповнилися?

— Ще не зовсім. Але й цього досить.

— Навіщо ви це зробили? — спитав капітан, розглядаючи сигарету.

Спендер спокійно поклав пістолет.

— Я побачив, що ми можемо лише мріяти про те, чого досягли марсіани. Вони вже давно зупинилися там, де треба було зупинитися нам років сто тому. Я ходив по їхніх містах і знаю, який це був народ. Я був би радий, якби мав право називати марсіан своїми предками.

— Місто справді гарне, — сказав капітан, киваючи на одне з мертвих міст.

— Не в цьому річ. Так, міста в них хороші. Вони вміли поєднувати мистецтво з життям. У американців ці дві речі завжди існували окремо. Мистецтво тримали десь нагорі, в кімнаті причинного сина. Мистецтв» приймали малими дозами в неділю, часом змішане з релігією. А в марсіан було мистецтво, була релігія, було все.

— Ви гадаєте, вони розуміли їх?

— Ручуся, що розуміли.

— І тому ви почали стріляти в людей?

— Коли я був хлопчаком, батьки взяли в мене в Мехіко-сіті. Я завжди пам’ятатиму, як поводився там мій батько — зарозуміло й пихато. І моїй матері тамтешні люди не подобались, тому що вони були смагляві й не завжди охайні. Сестра ж взагалі майже ні з ким не розмовляла. Лише мені вони подобались. Отож в уяві я вже бачу, як батько з матір’ю приїздять на Марс, бачу, як вони тут поводяться — так само зарозуміло. Для середнього американця все чуже нікуди не годиться. Немає чікагської марки — отже, погане. Гидко навіть згадувати! О боже, як гидко! А візьміть війну. Ви ж чули, які промови виголошують у конгресі. Вони сподіваються, якщо все буде гаразд, побудувати на Марсі три атомні дослідні центри з складами атомних бомб. А це означає, що Марсу настав кінець: всі оці чудеса будуть сплюндровані.