Аркадій Стругацький - Малюк

На екрані виднілися якісь невиразні нерухомі плями, все було сірим і чорним, і чулися дивні звуки — якесь булькання, хрипке курликання, сичання. З’явився знайомий чорний обрис руки з розчепіреними пальцями і зник. Невиразні плями попливли, змінюючи одна одну, курликання і булькання то голоснішало, то тихішало, розгорівся і згас помаранчевий вогник, потім ще один, і ще… Щось коротко заревло й пішло багаторазово відлунювати. «Дайте інфра», — крізь зуби промовив Комов. Майка схопилася за верньєр інфрачервоного підсилення і повернула його до краю. Екран відразу посвітлішав, але я, як і досі, нічого не розумів.

Увесь простір був заповнений фосфоресцентним туманом. Щоправда, це був не звичайний туман, у ньому вгадувалася якась структура — ніби зріз тваринної тканини під розфокусованим мікроскопом — і в цій структурній імлі проглядалися подекуди набагато світліші ущільнення і збиранина темних пульсуючих зерен, і все це начебто висіло в повітрі, а часом раптом зовсім зникало і з’являлося знову, а Малюк ішов через це, немов насправді нічого цього не було, ішов, витягши перед собою сяючі руки з розчепіреними пальцями, і пальці його вібрували і здригались у складному й очевидному ритмі, а довкола — булькало, хрипіло, дзюрчало, дзвінко цокало.

Так він ішов довго, і ми не відразу помітили, що малюнок структури блідне, розпливається, і ось на екрані залишилося тільки молочне світіння та ледь помітні обриси розчепірених пальців Малюка. І тоді Малюк зупинився. Ми зрозуміли це з того, що звуки перестали наближатися і віддалятися. Ті самі звуки. Ціла лавина, цілий каскад звуків. Хрипкі гули, басисте бурмотіння, задавлені пищання… щось соковито луснуло і розлетілося дзвінкими бризками… дзижчання, рипіння, мідні удари… А потім у рівному сяйві проступили темні плями, десятки темних плям, великих і маленьких; спочатку невиразні, вони набували чимраз чіткіших обрисів, ставали дедалі схожішими на щось дуже-дуже знайоме, і раптом я здогадався, що це таке. Це було цілком неможливо, але я вже не міг відігнати від себе цієї думки. Люди. Десятки, сотні людей, ціла юрма, вишикувана у правильному порядку і видна ніби трохи зверху… І тут щось сталося. На якусь долю миті зображення зробилося цілком чітким. Надто ненадовго, втім, щоб можна було роздивитися що-небудь. Після чого пролунав розпачливий крик, зображення перевернулося і зникло зовсім. І відразу ж скажений голос Комова промовив:

— Навіщо ви це зробили?

Екран був мертвий. Комов стояв, неприродно випроставшись, його стиснуті кулаки впиралися в пульт. Він дивився на Майку. Майка була бліда, але спокійна. Вона теж піднялася і тепер стояла перед Комовим обличчям до обличчя. Вона мовчала.

— Що трапилося? — обережно поцікавився Вандерхузе. Очевидно, він також нічого не розумів.

— Ви або хуліганка, або… — Комов зупинився. — Виключаю вас із групи контакту. Забороняю вам виходити з корабля, заходити в рубку і на пост КАЗ. Ідіть звідси.

Майка, як і раніше ні слова не кажучи, повернулася і вийшла. Не роздумуючи ні секунди, я рушив за нею.

— Попов! — різко сказав Комов.

Я спинився.

— Прошу вас негайно передати цей запис у центр. Екстрено.

Він дивився мені просто у вічі, і я почувся погано. Такого Комова я ще ніколи не бачив. Такий Комов мав безсумнівне право наказувати, саджати під домашній арешт і взагалі придушувати будь-який заколот у самому зародку. В мене було відчуття, що я зараз розірвуся навпіл. «Як Малюк», — мелькнуло в моїй голові.

Вандерхузе промовив, кашлянувши:

— Ну-у, Геннадію. Може, все ж таки не в центр? Адже Горбовський уже на базі. Може, все-таки на базу, як ви гадаєте?

Комов усе дивився на мене. Звужені очі його здавалися крижинками.

— Так, звичайно, — промовив він, зовсім, між іншим, спокійно. — Копію на базу, Горбовському. Дякую вам, Якове. Попов, розпочинайте.

Мені нічого не залишалося робити, окрім як почати. Але я був незадоволений. Якби ми носили картузи, як за старих часів, я повернув би свого картуза дашком назад. Але картуза на мені не було, і тому я, дістаючи з рекордера касету, обмежився тим, що запитав з викликом:

— А що, власне, трапилося? Що вона такого зробила?

Якийсь час Комов мовчав. Він уже знову сидів у своєму кріслі і, покусуючи губу, барабанив пальцем по підлокітнику. Вандерхузе, розпушивши бакенбарди, теж дивився на нього з очікуванням.

— Вона ввімкнула прожектор, — сказав нарешті Комов.

Я не відразу зрозумів.