Аркадій Стругацький - Малюк

Він був тепер десь за двадцять кроків, біля самого краю мертвого простору. Оберемок хмизу лежав біля його ніг, а він стояв, опустивши руки, і дивився на корабель; він не міг, ясна річ, бачити об’єктивів, але дивився він, здавалося, прямо нам у вічі. І поза в нього була нелюдська. Не знаю, як це пояснити. Просто люди не стоять у такій позі. Ніколи не стоять. Ні відпочиваючи, ні очікуючи, ні в напруженні. Ліва нога в нього була трохи відставлена назад і трішки зігнута в коліні, але всією вагою він спирався саме на неї. І вперед він виставив ліве плече. У людини, котра збирається метнути диск, можна на мить вловити схожу позу — так довго не простоїш, це незручно, та й негарно, а він стояв, стояв кілька хвилин, а потім раптом присів і почав перебирати свій хмиз. Я сказав — присів, але це неправильно: він опустився на ліву ногу, праву ж ногу, не згинаючи, простяг уперед — навіть дивитись було на нього незручно, а надто коли він почав вовтузитися з пруттям, допомагаючи рукам правою ногою. Потім він підняв до нас лице, простяг руки — в кожному кулаку по прутику — і тут почалося таке, що я взагалі не берусь описувати.

Можу тільки сказати: обличчя його ожило, і не просто ожило — воно вибухнуло рухами. Не знаю, скільки там на обличчі людини м’язів, але в нього вони всі разом зарухалися, і кожен самостійно, і кожен невпинно, і кожний напрочуд до ладу. Не знаю, з чим це порівняти. Можливо, з бігом брижів на воді в сонячному світлі, тільки брижі одноманітні та хаотичні, одноманітні у своїй хаотичності, а тут крізь феєрверк крихітних рухів проглядав якийсь визначений ритм, якийсь осмислений порядок, це не було хворобливе конвульсійне тремтіння, агонія, паніка. Це був танець м’язів, якщо можна так сказати. І почався цей танець з обличчя, а після цього затанцювали плечі, груди, заспівали руки, і сухі прутики затріпотіли у стиснутих кулаках, почали схрещуватися, сплітатися, боротися — з шурхотом, з барабанним дробом, зі стрекотінням, ніби ціле поле коників розвернулося під кораблем. Це тривало близько хвилини, проте мені замиготіло в очах і заклало вуха. А потім усе пішло на спад. Танці і співи перейшли з патичків у руки, з рук — у плечі, потім — в обличчя, і все скінчилося. На нас знову дивилася нерухома маска. Хлопчик легенько підвівся, ступив крок через купку прутиків і раптом пішов у мертвий простір.

— Чому ви мовчите? — надривався Комов. — Якове! Якове! Ви чуєте мене? Чому ви мовчите?

Я отямився і пошукав очима Комова. Ксенопсихолог стояв у напруженій позі, обличчям до корабля, довга тінь тяглася по піску від його ніг.

Вандерхузе відкашлявся і промовив:

— Чую.

— Що сталося?

Вандерхузе почекав.

— Не беруся розповісти, — сказав він. — Може, ви розповісте, хлопці та дівчата?

— Він розмовляв! — промовила Майка стиснутим голосом. — Це він розмовляв!..

— Слухайте, — сказав я. — А він не до люка пішов?

— Можливо, — сказав Вандерхузе. — Геннадію, він пішов у мертвий простір. Може, він пішов до люка…

— Стежте за люком, — швидко скомандував Комов. — Якщо він увійде, негайно ж повідомте мені, а самі зачиніться у рубці… — Він помовчав. — Чекаю вас через годину, — промовив він з якоюсь новою інтонацією, звичайним спокійно-діловим тоном і ніби відвернувшись від мікрофона. — За годину впораєтесь?

— Не зрозумів, — сказав Вандерхузе.

— Зачиніться! — роздратовано закричав Комов прямісінько в мікрофон. — Розумієте? Зачиніться, якщо він увійде на корабель!

— Це я зрозумів, — сказав Вандерхузе. — Де ви нас чекаєте через годину?

Настало мовчання.

— Чекаю вас через годину, — знов відвернувшись від мікрофона, діловито повторив Комов. — За годину ви впораєтесь?

— Де? — сказав Вандерхузе. — Де чекаєте?

— Якове, ви мене чуєте? — голосно запитав Комов з тривогою.

— Чую вас чудово, — промовив Вандерхузе і розгублено озирнувся на нас. — Ви сказали, що чекаєте нас через годину. Де?

— Я не казав… — почав Комов, але його відразу ж перервав голос Вандерхузе, такий самий глухуватий, ніби на віддалі від мікрофону:

— А чи не час нам обідати? Стась там, напевне, засумував, ти як гадаєш, Майко?

Майка знервовано захихотіла.

— Це ж він… — промовила вона, тикаючи пальцем у екран. — Це ж він… там…

— Що відбувається, Якове? — гаркнув Комов.

Дивний голос — я навіть не зрозумів чий — промовив:

— Я тебе, стариганя мого, вилікую, на ноги поставлю, в люди виведу…

Майка, сховавши обличчя у долоні, гикала від нервового реготу, притискаючи коліна до підборіддя.