Рей Бредбері - Кульбабове вино

Та ось тітка Роуз за одним глибоким вдихом зібрала докупи всю свою непогамовну рожевість, здоров’я, силу і, високо піднісши виделку з настромленою на неї дивовижею, аж надто голосно промовила:

— О, це й справді страшенно смачно. Але що воно таке?

Холодний лимонад перестав шумувати в запітнілих склянках, а виделки, що перед тим так і мигтіли в повітрі, тихо лягли на стіл поруч з тарілками.

Дуглас кинув на тітку Роуз такий погляд, яким дивиться на мисливця вражений кулею олень, перш ніж упасти мертвим. На всіх обличчях за столом відбились подив і образа. Хіба ж їжа не говорить сама за себе? Адже в ній і своя філософія, і свої запитання, і відповіді на них. Чи не досить того, що все твоє єство вдоволене цією миттю мало не побожного дійства і невимовного блаженства?

— Як я бачу, — знов озвалася тітка Роуз, — ніхто не почув, про що я спитала.

Нарешті бабуся, ледь розтуляючи рота, відповіла:

— Я називаю цю страву четверговою. Ми їмо її щочетверга.

То була неправда.

За всі роки жодна страва ніколи не скидалася на іншу. Оця, приміром, — звідки вона походила? Чи не з зелених морських глибин? А ота — чи не кулею здобуто її в блакитному літньому небі? Плавала вона чи літала, повнилася кров’ю чи хлорофілом, ходила по землі чи тяглася до сонця, не зрушаючи з місця? Ніхто не знав. Ніхто не питав. Нікого це не обходило.

Найбільше, що дозволяли собі домочадці, — це постояти в дверях кухні, коли там здіймалися хмари борошна, щось гриміло, брязкало, стукотіло, — так наче то була якась знавісніла фабрика, — а бабуся підсліпувато мружила очі, і руки її самі знаходили потрібну банку чи миску.

Чи усвідомлювала вона сама цей свій особливий дар? Навряд. Коли в неї питали про її куховарські секрети, бабуся тільки опускала очі на свої руки, наділені якимсь чудесним чуттям, що самі собою чаклували з борошном чи занурювались у нутро випатраної індички, мовби шукаючи там сховану пташину душу. Її сірі очі безпорадно кліпали за помутнілими від порошинок перцю й шавлії скельцями окулярів, оправа яких за сорок років біля плити теж зазнала руйнівної дії жару, — і часом бабуся зосліпу посипала біфштекси крохмалем, але які то виходили ніжні, соковиті біфштекси! А то раптом вкидала у м’ясний фарш абрикоси чи, анітрохи не зважаючи на куховарські приписи й рецепти, створювала найнесподіваніші гібриди м’яса, трав, садовини, городини — аби тільки, ледь побачивши їх на столі, кожен проковтнув слину й відчув приплив завзяття. Отож бабусині руки, як раніше й прабабусині, були її незбагненною таємницею, постійною втіхою, сенсом її існування. Вона й сама дивилася на них зачудовано, але не заважала їм жити своїм життям, таким, якого їм було просто не минути.

А тепер, уперше за довгі роки, хтось вихопився із запитаннями, неначе доскіпливий лабораторний дослідник, почав розводитися про те, про що годилося б мовчати.

— Гаразд, але з чого вона зроблена, ця четвергова страва?

— Ну, — ухильно відказала бабуся, — а що ти там відчуваєш на смак?

Тітка Роуз понюхала шматок на своїй виделці.

— Яловичина… чи це баранина?.. Імбир… чи, може, кориця?.. Шинкова підлива? Чорниці? Мелені сухарики? Часник? Мигдаль?

— Достеменно так, — мовила бабуся. — Кому покласти ще?.. Всім?

За столом зчинився гамір, забряжчали тарілки, замелькали руки, всі заговорили разом, ніби хотіли назавжди поховати ті блюзнірські запитання, а найголосніше говорив і найбільше метушився Дуглас. Та з облич усіх, хто сидів за столом, було видно, що їхній світ похитнувся і над загальним благоденством нависла загроза. Тут зібралося тісне коло домочадців, що звикли, ледь зачувши обідній гонг, кидати все — чи то роботу, чи гру — й поспішати до столу. Вже хтозна-відколи їдальня стала для них чи не найпожаданішим місцем у домі, і, опинившись у ній, вони миттю розгортали тріпотливі білі серветки й хапалися за виделки та ножі, так ніби довго терпіли лютий голод в одиночному ув’язненні і тільки й чекали сигналу, щоб стрімголов, тиснучись і штовхаючись, бігти сходами наниз і займати місця за столом. І ось тепер вони збуджено гомоніли, намагалися жартувати, а самі нишком позирали на тітку Роуз, неначе вона ховала на своїх пишних грудях бомбу з годинниковим механізмом, що невпинно відлічував секунди до їхньої загибелі.

А тітка Роуз, мабуть, згадавши, що мовчання — це золото, заходилася коло третьої порції того хтозна-чого, докінчила її і подалася нагору, до своєї кімнати, щоб рошнурувати корсет.