Рей Бредбері - Кульбабове вино

Часто серед дня непосидющі дітлахи зненацька, без усякої видимої причини, спинялися, затихали й казали:

— Он їде містер Джонас!

— Он їде Нед!

— Он їде фургон!

І хай би дорослі хоч скільки видивлялися на північ чи на південь, на схід чи на захід — вони однаково не побачили б ні чоловіка на прізвище Джонас, ні коня на ім’я Нед, ні великого критого воза, такого, як оті, що трусилися колись по зелених хвилях дикої прерії.

Одначе коли б ви мали такі чуткі вуха, які мають собаки, і пильно нашорошили їх, та ще й настроїли на високі й далекі звуки, то дочули б за багато миль, десь на протилежному краю містечка, монотонний спів, наче то молився десь у пустелі старий рабин чи правив намаз мулла. Голос містера Джонаса завжди набагато випереджав його появу, і люди мали з півгодини або й з годину, щоб приготуватись і зустріти його. І на той час, як його фургон в’їжджав на вулицю, на тротуарах уже стояли шпалерами дітлахи, немов чекали параду.

І ось з’являвся фургон, і на високих козлах під парасолем кольору хурми, тримаючи віжки, що весело струміли в його лагідних руках, сидів містер Джонас і співав:

Кожен, хто хоч раз почув ті співи містера Джонаса, який придумував слова просто на ходу, одразу сказав би, що він не звичайний собі лахмітник. На вигляд — так. Пошарпані, геть вицвілі вельветові штани, на голові — старезний повстяний кашкет, прикрашений значками з часів давніх президентських виборів… А відрізняло його від інших лахмітників те, що промишляв він не тільки за ясного дня, — ви могли побачити його і вночі, на залитих місячним світлом вулицях, і фургон його до світанку колував містом, об’їжджаючи острови кварталів, де мешкали люди, яких він знав усе своє життя. І возив він у своєму фургоні всяку всячину, назбирану по всьому місту, — возив днями, тижнями, а то й місяцями, аж поки виявлялося, що та чи та річ комусь потрібна. Тоді треба було тільки сказати: «Мені хотілося б оцей годинник» або «А отой матрац можна?» — і містер Джонас віддавав їх, не взявши ні цента, і їхав собі далі, придумуючи слова до нового співу.

Часто траплялося так, що десь годині о третій ночі він єдиний у тому містечку не спав, і не раз ті, кого мучив головний біль, забачивши на вулиці його осяяний місяцем фургон, вибігали з дому й питали, чи нема в нього часом аспірину, і аспірин у нього завжди був. Не раз годині о четвертій йому випадало приймати пологи, і тільки тоді люди помічали, які неймовірно чисті в нього руки й нігті. То були руки заможної людини, котра, певне, жила ще й якимсь іншим, нікому не відомим життям.

Та хоч хто б він був, і хоч як би жив, і хоч яким би здавався дивним і навіть схибнутим, здорового глузду містерові Джонасові не бракувало. Як він часом лагідно пояснював сам, йому вже багато років тому набридло орудувати справами в Чікаго, і він вирішив пошукати собі якогось іншого діла, щоб спокійно доживати віку. Церкви він не любив, хоча й схвалював її ідеї, проте сам мав нахил до проповідництва та поширення знань, отож зрештою придбав коня та фургон і тепер проводив решту життя, дбаючи про те, щоб одні люди мали змогу скористатися з речей, що їх інші люди викидали як непотріб. Містер Джонас вважав себе своєрідним фільтром, крізь який відбувається матеріальний і культурний обмін між різними верствами місцевого населення. Він терпіти не міг, коли щось пропадало марно, бо знав: те, що для одного мотлох, для іншого — розкіш.

Тим-то й дорослі, і особливо діти залюбки спинялися на приступку й зазирали в задок фургона, де громадились усілякі скарби.

— Затямте собі одне, — казав містер Джонас. — Ви можете взяти що завгодно, коли воно справді вам потрібне. Отож запитайте себе: чи прагнете ви мати цю річ усім єством? Чи проживете ви без неї до кінця дня? І якщо впевнитеся, що не проживете, то хапайте й біжіть собі. Я радо віддам вам цю річ, хоч би що воно було.

І дітлахи копирсалися в тих завалах, де були й якісь давні папери, й подерті парчові халати, й сувої шпалер, і старі жилетки, й мармурові попільниці, й роликові ковзани, й просиджені м’які крісла, й приставні столики, й скляні люстри. Якийсь час у фургоні чулося лише перешіптування, брязкіт і дзенькіт. Містер Джонас сидів собі, спокійно попахкував люлькою, і малі знали, що він не спускає їх з ока. Час від часу хтось простягав руку до шахівниці, чи до разка намиста, чи до старого стільця і, торкнувшись уподобаної речі, зводив очі й бачив звернений на нього лагідний допитливий погляд містера Джонаса. І тоді швидко відсмикував руку й брався шукати далі. Так тривало доти, доки кожен урешті знаходив щось єдине, найбажаніше, і вже не забирав руки. Голови підводились, і обличчя так сяяли, що містер Джонас не міг стримати добродушного сміху. І навіть прикривав очідолонею, вдаючи, ніби це сяйво засліплює його. Прикривав на якусь хвильку, і саме в цю хвильку дітлахи вигукували слова подяки, хапали роликові ковзани, кольорові кахлі чи парасольку, вискакували з фургона й бігли геть.