Рей Бредбері - Кульбабове вино

— Наше?..

— Ваше і нічиє більш. А ви допоможете мені зробити одне діло? Я хочу розкласти на задвірку велике вогнище. Треба буде звільнити скрині й повиносити весь мотлох, щоб його забрав лахмітник. Усе те вже не моє. Ніщо не можна зберігати довіку.

— Ми допоможемо, — сказали дівчатка.

Місіс Бентлі рушила поперед них на задвірок з коробкою сірників у руці. Дівчатка несли за нею по оберемку старих речей.

І потім, аж до кінця літа, часто можна було побачити на веранді місіс Бентлі обох дівчаток і Тома, що сиділи, мов пташки на жердинці, і чекали. А коли з вулиці долинали срібні дзвіночки морозивника, двері будинку розчинялись, і з них випливала місіс Бентлі, засунувши руку в гаманець із срібною застібкою, і потім з півгодини усі вони, троє дітлахів і стара жінка, сиділи на веранді, ласували крижаними шоколадними брикетами й сміялися. Тепер вони були добрими друзями.

— Скільки вам років, місіс Бентлі?

— Сімдесят два.

— А скільки було п’ятдесят років тому?

— Сімдесят два.

— І ви ніколи не були молодою, ніколи не носили стрічок у кісках і отаких платтячок?

— Ні.

— А як вас звуть на ім’я?

— Мене звуть місіс Бентлі.

— І ви завжди мешкали тут, у цьому от будинку?

— Завжди.

— І ніколи не були гарненькою?

— Ніколи.

— Ніколи — ні мільйон, ні мільярд років тому?

У задушній тиші літнього надвечір’я дівчатка нахилялися до старої жінки й чекали на відповідь.

— Ніколи, — відказувала місіс Бентлі, — ні мільйон, ні мільярд років тому.

— Ти наготував свого записника, Дуг?

— Авжеж. — І Дуглас лизнув олівця.

— Що там у тебе вже записано?

— Усі звичайні справи і події.

— А, Четверте липня і все таке… Кульбабове вино, лава-гойдалка на веранді, еге ж?

— Ось тут говориться, що цього літа я вперше їв ескімо першого червня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року.

— То ще не справжнє літо.

— Усе одно, це було вперше, от я й записав. Купив нові тенісні туфлі — двадцять п’ятого червня. Уперше бігав босий по траві двадцять шостого червня. Нумо, нумо, нумо — раз!.. Ну, а що маєш цього разу ти, Томе? Якесь нове «вперше», якусь чудасію про канікули — як там, приміром, зловили рака в річці чи павука-водоміра?

— Ще ніхто ніколи в житті не зловив павука-водоміра. Ти чув коли-небудь, щоб хтось його зловив? Ану, подумай!

— Я думаю.

— Ну й що?

— Твоя правда. Ніхто не зловив. І, мабуть, ніколи не зловить. Надто вже вони прудкі.

— Не в тому річ. Просто їх немає, — сказав Том. Тоді трохи подумав і ствердно кивнув головою. — Атож, їх просто ніколи на світі не було й немає… А записати я хочу ось що… — Він нахилився і щось зашепотів братові на вухо.

Дуглас записав.

Обидва прочитали записане.

— Щоб я пропав! — вигукнув Дуглас. — Я ж ніколи про таке й не подумав! Оце відкриття! І воно таки правда: старі люди ніколи не були дітьми.

— Але це трохи сумно, — тихо мовив Том. — А ми нічим не можемо їм зарадити.

— Схоже на те, що в місті повно машин, — сказав Дуглас біжачи. — У містера Ауфмена — Машина щастя, у міс Ферн і міс Роберти — Зелена машина. А в тебе, Чарлі, що?

— Машина часу! — засапано відповів Чарлі Вудмен, не відстаючи від нього. — Слово честі, три слова честі!

— Возить у минуле і майбутнє? — спитав Джон Хафф, легко випереджаючи їх обох.

— Тільки в минуле, не все ж тобі одразу. Ось ми й тут.

Чарлі Вудмен зупинився біля живоплоту. Дуглас придивився до старого будинку.

— Стривай, та це ж дім полковника Фрійлі. Ну, тут ніякої Машини часу бути не може. Він же не винахідник, а коли б і змайстрував таку річ, як Машина часу, ми б давно вже про це знали.

Чарлі та Джон навшпиньки піднялися східцями веранди. Дуглас пирхнув, покрутив головою і лишився стояти внизу.

— Гаразд, Дугласе, — сказав Чарлі. — Лишайся тут, коли ти такий дурний упертюх. Авжеж, полковник Фрійлі не винайшов цю Машину часу. Але він ніби її власник, і вона вже давно тут. Ми були просто Дурні, що не додивилися раніше. Тож бувай здоровий, Дугласе Сполдінг!

Чарлі взяв Джона під лікоть, так наче супроводив даму, відчинив сітчасті двері веранди й ступив за поріг. Двері зачинились не одразу. Дуглас притримав їх і мовчки рушив слідом.

Чарлі перейшов веранду, постукав у двері будинку й відчинив їх. Усі троє зазирнули в довгий темний передпокій, що вів до кімнати, звідки линуло тьмаве, зеленкувате й водянисте, наче в підводній печері, світло.

— Полковнику Фрійлі! Ані звуку.