Рей Бредбері - Кульбабове вино

Дідусь насмішкувато фиркнув на ті свої роздумування, а тоді підійшов до вікна й висунувся в лагідне осоння. Авжеж, на лужку був один з пожильців, молодий газетяр на прізвище Форрестер, — він саме докінчував рядок.

— Доброго ранку, містере Сполдінг!

— Так-так, не давайте їй попуску, Білле! — жваво вигукнув дідусь.

Трохи згодом він уже сидів унизу, їв поданий бабусею сніданок, а за розчиненим широким вікном, скрашуючи йому трапезу, дзижчала й стрекотіла косарка.

— Добре заспокоює нерви, — мовив дідусь. — Це я про косарку. Ось послухай-но!

— Недовго їй лишилося торохтіти, — сказала бабуся, ставлячи на стіл тарілку з пшеничними млинцями. — Сьогодні Білл Форрестер посадить якусь нову траву, то її не треба буде косити. Не знаю, як вона зветься, але виростає на скількись там І далі не росте.

Дідусь невдоволено подивився на неї.

— Не дуже вдало ти сьогодні жартуєш.

— Іди сам подивися, — відповіла бабуся. — Це піде на користь землі, вважає Білл Форрестер. Розсада тієї нової трави стоїть у лоточках під бічною стіною. Треба тільки викопати по всьому лужку невеличкі ямки й посадити її. На кінець року нова трава заглушить усю стару, і, тоді ти зможеш продати свою газонокосарку.

Дідусь підхопився зі стільця, швидко перейшов передпокій і за кілька секунд був уже надворі.

Білл Форрестер спинив косарку і, мружачись від сонця, з усмішкою підійшов до нього.

— Так, — підтвердив він. — Учора купив розсаду. Я ж у відпустці, от і подумав: засаджу-но вам лужок!

— А чому ви в мене не спиталися? Це ж мій лужок! — вигукнув дідусь.

— Я думав, ви будете задоволені, містере Сполдінг.

— Ні, я не задоволений. Ану, дайте гляну на ту вашу бісову траву.

Вони підійшли до прямокутних лоточків з розсадою. Дідусь недовірливо торкнув її носаком черевика.

— Як на мене, то звичайнісінька собі трава. Ви певні, що вам не накинули кота в мішку?

— Я бачив у Каліфорнії, як вона росте. Отака заввишки виростає, і край. Якщо вона приживеться в нашому кліматі, наступного року нам не доведеться щотижня морочитися з косьбою.

— Отож-то й біда з вашим поколінням, — сказав дідусь. — Мені соромно за вас, Білле, а ви ж іще й газетяр. Ви ладні знищити все, що надає життю чарівливості. Вам аби тільки заощадити час і працю. — Він зневажливо копнув ногою лоточок з розсадою. — А доживете до моїх літ, Білле, то зрозумієте, що малі втіхи варті більше, ніж великі. Прогулятися пішки весняним ранком куди приємніше, ніж мчати з швидкістю вісімдесят миль на годину в найпотужнішому автомобілі. А знаєте чому? Тому що все довкола сповнене пахощів, усе росте й буяє. І ти маєш час роздивитися навкруги і все те добачити. Я знаю, вам тепер хочеться осягти якнайбільше, і, як на мене, це цілком природно для молодої людини. Одначе як газетяр ви повинні вміти розгледіти й дрібні ягідки, а не тільки кавуни. Вас захоплює цілий кістяк, а мені любіший легкий слід пальців, і нічого тут не вдієш. Сьогодні такі дрібниці наганяють на вас нудьгу, а чи не в тому річ, що ви просто ще не навчилися цінувати їх? Коли б на те ваша воля, ви б ухвалили закон, який скасував би всі малі справи, всі дрібниці. Але тоді б ви не мали чого робити у проміжках між великими справами і мусили б сушити собі голову над тим, до чого докласти руки, щоб не збожеволіти від безділля. То чи не краще було б повчитися дечого в самої природи? Адже косити траву й виполювати бур’ян — це теж потрібні речі, синку.

Білл Форрестер дивився на нього з лагідною усмішкою.

— Розумію, — сказав дідусь, — я надто розбазікався.

— Та що ви, вас я ладен слухати скільки завгодно.

— Тоді продовжимо лекцію. Бузковий кущ корисніший за орхідеї. І кульбаби, і конюшина корисніші! Чому? А тому, що вони схиляють нас до себе, змушують бодай ненадовго віддалитися від решти людей, від міста, трохи попріти, привертають нас до землі, де ми віднаходимо свої втрачені природні чуття. І коли залишаєшся отак на самоті, то на якусь часинку стаєш справді самим собою, і ніщо не заважає тобі вдаватися в роздуми про всяку всячину. Праця в садку — найкраща нагода зробитися філософом. Ніхто про це й гадки не має, ніхто тебе не осудить, ніхто не дізнається, а ти — ось він, такий собі Платон серед півоній, Сократ, що вирощує сам для себе цикуту. Людина, яка тягне на собі через лужок лантух добрива, доводиться ріднею Атласові, на чиїх плечах обертається земна куля. Як сказав колись покійний господар Семюел Сполдінг, «Копаючи землю, ти копаєшся і в своїй душі». Тож наддайте обертів цій газонокосарці, Білле, і на вас проллється живлющий струмінь Фонтана юності. Лекцію закінчено. Крім того, час від часу дуже корисно поїсти салату з кульбабового листя.