Рэй Брэдбери - 451 за Фаренгейтом

Мілдред сяйнула усмішкою:

— Гаю, будь ласка, відійди від дверей і не дратуй нас!

Але Монтеґа вже не було; за хвилину він повернувся з книжкою в руках.

— Гаю!

— До дідька все! До дідька! До дідька!

— Що це? Невже книжка? А я вважала, що нині фахівців навчають за допомогою учбових фільмів.— Місіс Фелпс закліпала очима.— Ви читаєте теорію пожежної справи?

— Яка там у біса теорія? — крикнув Монтеґ.— Це поезія.

«Монтеґ!»

Це був шепіт Фабера.

— Дайте мені спокій! — Монтеґ відчував, що його наче засмоктує якийсь шалений, ревуч-ий вир.

«Монтеґ, тримайте себе в руках, схаменіться...»

— Ви чули їх? Чули, що ці чудовиська белькочуть про інших чудовиськ. Боже, що вони тільки кажуть про людей, про своїх власних дітей і самих себе! Що кажуть про своїх чоловіків і про війну, хай їм чорт! Я слухав і не вірив власним вухам!

— Дозвольте, я й словом не обмовилася про війну! — обурилася місіс Фелпс.

— Вірші! Терпіти їх не можу,— докинула місіс Бауелс.

— А ви коли-небудь читали їх?

«Монтеґ! — голос Фабера буравом загвинчувався в вухо Монтеґа.— Ви занапастите всю справу! Божевільний! Замовкніть!»

Жінки підхопилися зі своїх стільців.

— Сядьте! Вони скорилися.

— Я йду додому,— тремтливим голосом промовила місіс Бауелс.

«Монтеґ, Монтеґ, ради бога, прошу вас... Що ви затіяли?» — благав Фабер.

— Чом би вам не почитати якогось вірша з цієї книжки? — Місіс Фелпс кивнула головою на томик.— Мабуть, цікаво!

— Але ж це заборонено! — заволала місіс Бауелс— Цього не можна робити!

— А ви гляньте на містера Монтеґа — йому кортить почитати, я ж бачу. І якщо ми слухатимемо уважно, пан Монтеґ буде щасливий і тоді, певне, ми зможемо піти або зайнятися чимось іншим.— Місіс Фелпс нервово подивилася на мертві стіни навколо них.

«Монтеґ, якщо ви це зробите, я роз’єднаюсь, я покину вас,— дзижчала бджола в його вусі.— Що це вам дасть, чого ви досягнете?»

— Налякаю їх до смерті, ось що, так налякаю, що світу білого не побачать!

Мілдред озирнулася.

— З ким це ти розмовляєш, Гаю? : В мозок йому впилася срібна голка.

«Монтеґ, слухайте, є лише один вихід! Удайте, що пожартували, прикиньтеся, що вам весело, що ви не розлючені! Далі підійдіть до сміттєспалювача й киньте в нього книжку».

Але Мілдред випередила його, сказавши тремтливим голосом:

— Любі мої, кожному пожежникові раз на рік дозволяють принести додому книжку, щоб показати своїй родині, якими дурницями колись захоплювалися люди, як книжки їх нервували, зводили їх з розуму. От і Гай вирішив потішити нас і почитати який-небудь віршик, аби ми зрозуміли, що то за нісенітниці й дарма не сушили собі свої бідненькі голівки, чи не так, любий?

Монтеґ стиснув книжку в руках.

«Скажіть «так»,— наказав Фабер.

Губи Монтеґа слухняно повторили за Фабером:

— Так.

Мілдред, сміючись, вихопила в нього книжку.

— Ось, прочитай цього вірша. А втім, ні, ліпше оцей віршик, такий смішний, ти його вже читав сьогодні. Ручаюся, ви нічого не зрозумієте. Якесь нагромадження слів — тра-та-та-та-та. Ну, давай, Гаю, ось на цій сторінці, любий!

Він подивився на відкриту сторінку. Знову забриніла бджола в вусі: «Читайте», — Як називається вірш, любий?

— «Берег Дувра».

Язик у Монтеґа прилип до піднебіння.

— А тепер читай — виразно і не поспішаючи.

В кімнаті стало гаряче; Монтеґа кидало то в жар, то в холод; вони наче опинилися посеред спекотної пустелі — три жінки сиділи на стільцях, а він стояв перед ними, похитуючись, чекаючи, поки місіс Фелпс перестане обсмикувати свою сукню, а місіс Бауелс забере руки від зачіски. Нарешті він почав читати — тихо, затинаючись, а тоді з кожним рядком усе голосніше і впевненіше. Голос його линув над пустелею, злітав у біле небо, кружляв у розпеченій порожнечі над трьома жінками:

— Довіри океан

Колись безмежний був і землю звідусіль

Він обіймав, як пас барвистий, залюбки.

Але тепер мені

Чутні лише плачі й протяглий стогін хвиль,

Що ринуть крізь туман

Під вітру свист назад, назад, сумні,

Розбившись об життєві стрімчаки.

Стільці рипіли. Монтеґ читав далі:

— Прошу, любове, я

Нам вірність зберегти. Бо цей примарний світ,

Що, як здається нам, цвіте, мов первоцвіт,

Прекрасний і новий, веселками сія -

Насправді це сумна, печальна круговерть,

Нема любові в ній, ні втіх, ні співчуття;

Він — темне поле битв, поразок сум’яття,

Це бродять втікачі, що пережили смерть,

Де ми — як решта військ, в бою розбитих геть (1).