Рэй Брэдбери - 451 за Фаренгейтом

Бітті клацнув запальничкою, наміряючись підпалити будинок.

Але він запізнився.

Монтеґові перехопило подих — жінка на ґанку кинула на них презирливий погляд і тернула сірником об поруччя.

З будинків на вулицю вибігали люди.

Назад поверталися мовчки, не дивлячись один на одного. Монтеґ сидів попереду, разом з Бітті та Блеком. Вони навіть не запалили своїх люльок, лише дивилися на дорогу. Потужна «саламандра» круто повернула за ріг і помчала далі.

— Рідлі,— нарешті промовив Монтеґ.

— Що? — спитав Бітті.

— Вона сказала «Рідлі». Коли ми ввійшли, вона пробурмотіла якісь дивні слова: «Будьте мужнім, Рідлі». І ще щось... щось іще...

— «Божою милістю ми сьогодні засвітимо в Англії таку свічку, якої, я вірю, їм ніколи не загасити»,— промовив Бітті.

Після цих слів Стоунмен і Монтеґ здивовано глянули на брандмейстера. Бітті потер підборіддя.

— Чоловік на ймення Латімер сказав це чоловікові, якого звали Ніколас Рідлі, коли їх за єресь спалювали живцем на багатті в Оксфорді шістнадцятого жовтня тисяча п’ятсот п’ятдесят п’ятого року.

Монтеґ і Стоунмен знов перевели погляд на дорогу, що швидко бігла під колесами машини.

— Я геть напханий всякими цитатами й висловами,— сказав Бітті.— Та й більшість брандмейстерів так само. Інколи собі дивуюсь... Не ловіть гав, Стоунменеі

Стоунмен загальмував.

— Хай йому грець! — вигукнув Бітті.— Проскочили свій поворот.

— Хто там?

— Я, хто ж іще! — озвався з темряви Монтеґ. Він щільно причинив двері й прихилився до них спиною.

Помовчавши, дружина нарешті сказала:

— Ввімкни світло.

— Мені воно не потрібне.

— Тоді лягай спати.

Монтеґ чув, як Мілдред нетерпляче засовалася на ліжку; зарипіли пружини матраца.

— Ти п’яний? — запитала вона.

Отже, все почалося з його руки. Він відчув, що його руки, спочатку одна, а потім друга, розстебнули куртку, зняли її й кинули на підлогу. Штани повисли в руках, ніби над прірвою, й провалилися в пітьму. Кисті його рук уражені хворобою, невдовзі зараза охопить руки цілком. Він аж наяву бачив, як отрута діє на зап’ястки, піднімається до ліктів і плечей, перекидається, мов іскра, з лопатки на лопатку, його руки стали жадібними. Ця жадібність передалась очам: нестерпно закортіло дивитися на що-небудь, байдуже на що саме, аби дивитися.

— Що ти там робиш? — байдуже запитала дружина. Намагаючись зберегти рівновагу, він стискав книжку

холодними вологими пальцями. Через якусь мить дружина знов озвалася:

— Ти ще довго стовбичитимеш отак посеред кімнати?, Він щось пробурмотів.

— Що? — перепитала вона.

І цього разу у відповідь якесь нерозбірливе бурмотіння.

Спотикаючись, Монтеґ помацки дістався до свого ліжка, незграбно запхнув книжку під холодну подушку й сам упав на постіль. Мілдред злякано скрикнула. А йому здавалося, що вона десь далеко, в протилежному кінці спальні, а його ліжко — наче сніжний острів посеред пустельного моря. Дружина озвалася до нього, говорила щось довго-довго, про те, про се, але для нього це були тільки слова, слова, що нагадували белькотіння дворічного малюка, яке він чув колись у домі свого приятеля — приємні звуки, однак позбавлені всякого глузду.

Монтеґ не відповідав, а коли з його вуст знов зірвався невиразний стогін, Мілдред підвелась, підійшла до його ліжка, нахилилась і поклала руку йому на чоло. Монтеґ знав: коли Мілдред забере руку, долоня в неї буде волога.

Пізніше, вночі, він подивився на Мілдред. Вона не спала. В повітрі ледь чутно бриніла мелодія — у вухах Мілдред знову сиділи «черепашки», і знову вона слухала далекі голоси з далеких країв, а її широко розплющені очі вдивлялись у темні глибини стелі, що нависала над нею.

Він пригадав старий жарт про дружину, яка так полюбляла розмовляти по телефону, що її чоловік упав у розпач і вимушений був побігти до найближчого автомата й зателефонувати звідти, аби довідатися, що буде на обід. Може, й собі купити передавач системи «черепашка», щоб уночі розмовляти з дружиною, нашіптувати їй на вухо, бурмотіти, кричати, галасувати, волати? Але що нашіптувати? Про що кричати? Що він міг сказати?

Раптом вона здалася йому такою чужою, ніби він ніколи й не знав її. Ніби оце щойно потрапив у чужий дім, як чоловік у тому анекдоті: повернувся вночі п’яний, помилився, зайшов у чужий дім, відімкнув чужі двері, ліг у постіль до чужої жінки, а вранці прокинувся й пішов на роботу, і ні він, ні та жінка так нічого й не помітили.