Игорь Росоховатский - У підводних печерах

Знову батискаф ішов у море. Знову працювали центрифуги, хімічні аналізатори. Славко ходив якийсь злий, роздратований. Щойно полаявшись із Тукалом, він поспішив до радіорубки. Його в коридорі перестрів Валерій:

— Зачекай, старий, — зупинив він товариша, — скажи, врешті-решт, маю я право знати, чи підтвердився мій здогад…

Славкові було не до нього, та все ж мусив відповісти.

— Даруй, друже. Звичайно, ти маєш право знати… Але річ у тому, що твердої відповіді ще немає. Алкалоїд ми виявили, але у надто мізерних дозах. Людина отруїться ним тільки тоді, коли вип’є щонайменше літрів зо два морської води. Таке, як ти розумієш, виключене, бо хто добровільно питиме в такій кількості морську воду? А до того ж, чому не гинуть восьминоги? Одне слово, тут ще безліч «чому». Необхідно розширити дослідження і насамперед взятися за восьминогів. А для безпеки треба відтягти контейнер куди-небудь у глуху морську западину, поки його стінки остаточно не роз’їла вода. Тому я викликаю спеціального підводного човна-букси-рувальника…

Славко помітив, як витягнулося обличчя Валерія, і зітхнув:

— Нічого не вдієш, у науці завжди так — здається, вже спіймав істину за хвіст, а вона… Будемо шукати.

Він дивився повз Валерія в ілюмінатор. Там підіймалась і опускалась вигнута лінія хвилі, де два моменти — падіння і зліт — переходили одне в інше…

Валерій почув за дверима своєї каюти гамір, тупіт ніг. Він вийшов у коридор і наткнувся на Славка й Тукала. Славко зрозумів його виразне німе запитання і відповів:

— Підводний човен обнишпорив усю бухту, а контейнера немає. Про всяк випадок спробуємо знову пошукати. Якщо хочеш, давай спустимося з тобою в батискафі. Ти ж пам’ятаєш місце, де ми бачили його?

— Звичайно, пам’ятаю! Там неподалік скеля з характерними обрисами…

— Ходімо! — запалився Славко, вдаючи, що не помічає невдоволення Нечипора Арсеновича.

Вони вийшли на палубу. На талях погойдувався готовий до спуску батискаф. Неподалік виднівся на поверхні підводний човен-всюди-хід. Начинений він механізмами до неймовірного і міг виконувати найрізноманітніші операції. Мав тракові гусениці, і це дозволяло йому повзти по океанському дну, видряпуватися на скелі, вибиратися на берег і там розвивати неабияку швидкість. Човен був оснащений радарами, апаратами ультразвукового зв’язку під водою, приладами інфрачервоного бачення.

До хлопців підійшов кремезний чоловік з вилицюватим обличчям і приплюснутим носом — командир підводного човна. Він відвів Славка вбік і тихо сказав:

— Щойно одержав шифровку. Недалеко звідси помічено чужий підводний човен. Правда, спостерігачі стверджують, що він пройшов мимо, не зупиняючись, але вони могли і помилитися…

— Думаєте, він міг забрати контейнер? — стрепенувся Славко. — Але нащо він йому?

— Якщо це контейнер з відходами, то й справді — навіщо? А коли контейнер — то тільки шкаралупа для маскування, а начинка зовсім інша?

— Начинка мусить бути радіоактивна. Можуть підвести наші очі, наші вуха, але не лічильник Гейгера.

— Радіоактивність ще не доказ того, що там відходи, — сказав уперто командир. Певно, він не любив довгих суперечок.

— Зате Славко любив перебирати варіанти.

— Але ж і по відходах можна дещо встановити! Наприклад, яку було виконано роботу… Це схоже на корзину з сміттям, яку досліджує детектив. Може, вони не бажають, щоб їхній контейнер потрапив у наші руки?

— Саме так, — багатозначно мовив командир.

Славко засміявся і махнув рукою:

— А може, ми надаремно парка паримо? Лежить той контейнер на тому самому місці, а ви його просто не помітили. Занадто величезний ваш човен. Контейнер для нього — піщинка. Спустимося в батискафі і подивимося.

На обличчі командира проявилося невдоволення: адже брали під сумнів досконалість його підводного човна і ретельність проведеної роботи. Такі відповідальні хвилини, а цей учений хлопчисько легковажно жартує!

— Я піду з вами, — сказав командир.

— Трьом у батискафі тіснувато, — зауважив Славко.

— Дарма, я піду третім! — сказав командир…

Батискаф плавно ліг на воду. Славко від-драїв ілюмінатори і для страховки увімкнув телеекрани.

— Стежте, будь ласка, за екранами, — запропонував він командирові, — а на нашу долю залишаться ілюмінатори. Так ми вже напевне нічого не пропустимо.

— Слухаю, — сказав командир, прикипівши очима до екранів. Лише тепер Валерій помітив, що він зовсім молодий, навряд чи йому більше двадцяти п’яти.