Жюль Верн - Плавучий острiв

— Це єдиний спосіб урятувати Пеншіна, — вигукує Фрасколен, — коли ще не пізно!

Справді, єдиний спосіб.

Вони залишають Тампоо, непокоячись, що не знайдуть на березі свого човна. Марно гукають вони хором Пеншіна. Проте, якби лоцман і його супутники були не такі схвильовані, вони напевне помітили б де-не-де у чагарях кількох фіджійських дикунів, що стежили за ними невідступно.

Човен стоїть на тому ж місці. Матрос не бачив, щоб будь-хто блукав берегом Реви.

Як болісно крається їм серце, коли Себастьян Цорн, Фрасколен, Івернес наважуються врешті увійти у човен! Вони вагаються… вони кличуть знову. Але треба рушати, каже Фрасколен, і він має рацію: баритися не можна.

Механік пускає в рух динамо, і човен, підхоплений течією, мчить униз до гирла Реви з неймовірною швидкістю.

О шостій годині вони пролітають повз крайню західну точку річкової дельти. Ще півгодини, і човен причалює до молу Штирборт-Гарбора.

Електричний поїзд за кілька хвилин довозить Фрасколена і двох його товаришів до Мільярд-Сіті, і вони прямують до будинку мерії.

Дізнавшись про нещастя, Сайрус Бікерстаф негайно вирушає до Суви й домагається побачення з генерал-губернатором архіпелагу.

Цей представник англійської королеви, дізнавшись про події в Тампоо, не криється з тим, що справа надто серйозна… Француз потрапив до рук одного з тих племен віддалених районів, які опираються будь-якій владі…

— На жаль, ми не можемо вжити ніяких заходів раніше ніж завтра, — додає він, — наші човни не зможуть піднятися проти течії річкою Ревою до Тампоо. Крім того, необхідно організувати великий загін; найпевніший шлях — йти крізь ліс…

— Гаразд, — говорить Сайрус Бікерстаф, — але це буде не завтра, а сьогодні, треба вирушити негайно…

— Я не маю в своєму розпорядженні потрібної кількості людей, — відповідає генерал-губернатор.

— В нас вони є, шановний добродію, — каже Сайрус Бікерстаф. — Накажіть приєднати до них солдатів з вашої охорони під командою вашого офіцера, що добре знає цю країну…

— Пробачте, добродію, — нелюб’язно мовить генерал-губернатор, — але я не звик…

— Пробачте й ви, — веде далі Сайрус Бікерстаф, — але я попереджаю вас, якщо ви не почнете діяти негайно, якщо нам не повернуть нашого друга, нашого гостя, ви за це відповідатимете, і…

- І? — зарозумілим тоном питає губернатор.

— Батареї Стандарт-Айленду зруйнують дощенту порт Суву, вашу столицю, і все, чим володіють тут чужоземці, - однаково англійці чи німці!

Ультиматум категоричний, і доводиться скоритися. Кілька гармат Суви — ніщо проти батареї Стандарт-Айленду. Генерал це розуміє і підкорюється, хоч. треба сказати, він повинен був це зробити не з примусу, а з доброї волі в ім’я людяності.

За півгодини на берег Суви сходить сотня матросів і солдатів під орудою комодора Сімкоо, який захотів сам керувати цією операцією. Разом з ним — головний інспектор мистецтв, Себастьян Цорн, Івернес і Фрасколен. їм на допомогу надано поліцейський загін з Віті-Леву. Прибувши на місце, експедиція обходить бухту Реви, заглиблюється в лісові зарості, за вказівками лоцмана, який добре знає ці віддалені внутрішні райони острова, їдуть навпростець, швидким кроком, щоб якнайшвидше добратися до Тампоо.

Виявляється, що йти до села не потрібно. Близько години ночі колона дістає наказ зупинитися.

В глибині майже непролазної хащі замиготів вогник багаття. Немає сумніву, що там зібралися жителі Тампоо, бо ж відсіль до села в східному напрямку всього півгодини ходи.

Комодор Сімкоо, лоцман, Калістус Менбар і троє парижан ідуть попереду…

Через якусь сотню кроків вони зупиняються й застигають на місці.

Освітлений кривавим полум’ям вогнища, яке оточила галаслива юрба чоловіків і жінок, стоїть, прив’язаний до дерева, голий до пояса Пеншіна, і фіджійський вождь наближається до нього з сокирою в руці…

— Вперед! Вперед! — гукає комодор до моряків і солдатів.

Раптова й жахлива несподіванка для тубільців! Лунають постріли, удари прикладами, і в одну мить галявинка спустіла, тубільці кинулись урозтіч і зникли в лісі…

Відв’язаний від дерева, Пеншіна падає в обійми свого друга Фрасколена.

Як передати радість артистів, його братів, до якої долучаються й кілька сльозинок, а також і цілком справедливі докори!

— Ти просто божевільний, — каже віолончеліст, — чого це тобі заманулося піти кудись від нас?

— Хай я буду хоч сто разів божевільний, мій старий друже Себастьяне, — каже Пеншіна, — але не дорікай своєму альтистові, коли він напіводягнений. Передай-но краще мені одежу, щоб я міг стати перед представниками влади у пристойнішому вигляді.