Григорій Адамов - Таємниця двох океанів

У ці дні Павлик не відходив од Сідлера, захоплюючись усім, що з’являлося в потужному промені прожекторі, а також швидкістю й майстерністю, з якою все це негайно відбивалося на кіноплівці або на аркушах альбома художника.

Взагалі настрій у Павлика останніми днями був виключно радісний: капітан сповістив його, що, за відомостями Головного морського штабу, батько Павлика вже цілком одужав від ран, які він дістав під час загибелі «Діогена», і незабаром буде виписаний із лікарні. Хоч батько й не знає подробиць врятування Павлика, але всі радіограми Павлика передані йому, і він тепер цілком спокійний за життя сина.

Павлик ходив усі ці дні, окрилений щастям. Цей стан щастя й безперервного захоплення всім навколишнім привів кінець кінцем до несподіваного результату. Замкнувшись на цілий день у каюті Плетньова, де Павлик жив з часу появи на підводному човні, він за одним присідом, не відриваючись від стола, вибухнув довжелезною поемою, в якій урочисто оспівав усю велич океану, його красу, його багатства, його таємниче життя і підкорення його радянськими людьми…

Радист заходив у цей день у свою каюту навшпиньках, ледве дихаючи, і під великим секретом розповів Маратові, Скворешні, інтендантові Орєхову й коку Бєлоголовому, що «хлопчик складає вірші» і що «він просто як сам не свій і горить від натхнення…»

Наприкінці дня уже весь екіпаж підводного човна знав про поему і чекав її появи із зростаючим нетерпінням.

Пізно вночі, коли, повернувшись з вахти, Плетньов тихенько, як миша, роздягався й збирався лягти, Павлик, нарешті, поставив крапку, кинув перо, відкинувся на спинку стільця і з насолодою, заплющивши очі, потягнувся. З усього було видно, що великий труд закінчено, і спустошена, знесилена душа творця прагне лише спокою й відпочинку.

Однак уже через кілька хвилин, спочатку взявши в радиста страшну клятву, що він «нікому-нікому не розкаже», Павлик, стоячи посеред каюти, все більше й більше розпалюючись і потрясаючи піднесеною рукою, читав йому свій твір. Порите глибокими зморшками, наче зоране трактором поле, обличчя Плетньова було в безперервному русі. Він не міг отямитися від захоплення, щохвилини перериваючи читця вигуками:

— Як, як?…

— Чудово! Я тобі кажу, що це чудово, Павлику! Ти мусиш надрукувати це в нашій стінгазеті! Так, так… Неодмінно! Негайно!

— Справді, Вікторе Абрамовичу? — трохи зніяковіло, але з сяючими від щастя очима питав Павлик. — Ви дійсно так думаєте?

— Обов’язково, Павлику! Обов’язково! Зараз же йди до Орєхова й попроси його передрукувати на машинці. А потім передамо в редакцію.

Павлик постояв вагаючись, потім заявив:

— Знаєте, Вікторе Абрамовичу, а що як не приймуть? А через Орєхова всі дізнаються…

— Що значить — не приймуть? Приймуть. Я тобі кажу, що приймуть! Таку річ? Обов’язково надрукують! Я сам скажу редакції! От!

Та Павлик заперечливо хитав головою — поет уперся. Плетньов пішов на поступку.

— Ну, тоді знаєш що? На підводному човні є ще одна друкарська машинка — у Горєлова. Піди до нього й попроси. Він тобі не відмовить.

Павлик просяяв.

— Оце так ідея! Федір Михайлович мені не відмовить! Я сам буду друкувати! Я вмію друкувати на машинці. І Федір Михайлович уже нікому не розкаже.

Так і вирішили.

Павлик провів дуже неспокійну ніч і задовго до побудки вже був на ногах.

Після сніданку, з делікатності почекавши чверть години, — нестерпно довгих п’ятнадцять хвилин! — він із завмираючим серцем постукав у двері каюти Горєлова. Ніхто не відповів, і Павлик постукав удруге.

Горєлов появився у дверях похмурий, немов збентежений, але, побачивши Павлика, посміхнувся.

— Заходь, Павлику, заходь. Сідай. Що скажеш?

Він замкнув двері й посадив Павлика напроти себе.

— Федоре Михайловичу, — червоніючи й запинаючись, почав Павлик, — я тут написав одну річ — вірш… для стінгазети. Але її треба передрукувати на машинці. Дозвольте мені скористатися вашою машинкою. Я сам буду друкувати. Я вмію. Ви дозволите, Федоре Михайловичу?

Посмішка зникла з обличчя Горєлова. Він схопився з стільця й два рази швидко пройшовся по каюті, але вже в наступну мить, посміхаючись, повернувся до Павлика.

— Ну що ж, катай, Павлику! Не можна відмовити в такій дрібниці поетові. Я сам хотів було зараз попрацювати, але заради такої справи…

— Дякую, Федоре Михайловичу! — просяяв Павлик. — Велике спасибі! Тільки, будь ласка, нікому-нікому не кажіть.