Григорій Адамов - Таємниця двох океанів

Останнім узяв слово капітан. Він підвів підсумки всьому, що повідомлено було до нього доповідачами за спеціальностями, але більше зупинився на людях, беззавітна праця яких, повна ентузіазму й самовідданості, зробила можливим для радянської науки досягнення всіх цих перемог. З сердечною теплотою він відзивався про професора Лордкіпанідзе, нагадавши, якою ціною і з яким риском для життя він здобув матеріали про плезіозаврів — реліктів крейдяного періоду; про професора Шелавіна, який ледве не загинув під час дослідження гірського лабіринта в Атлантиці і відкриття там кристалічного золота; про Цоя, який з непохитною стійкістю й наполегливістю працював над своєю мрією про створення морських золотовиробних молюскових фабрик. З неприхованим хвилюванням капітан перейшов потім до характеристики прекрасної, самовідданої праці й поведінки екіпажу підводного човна на протязі всього цього історичного походу. У найкритичніші моменти — під час атаки магнітних торпед в Атлантиці, у полоні гігантських льодяних гір, нарешті, під час останньої катастрофи біля Південного тропіка — ні на одну хвилину паніка не знайшла собі місця в серцях радянських людей на підводному човні. Непохитна витримка, спокій, висока дисципліна та моральна сила екіпажу роблять його предметом гордості й радості великої Батьківщини, яка зуміла виховати таких відданих синів, таких борців за її щастя, за перемогу комунізму і в межах її кордонів і далеко за ними… Навіть підла зрада одного з членів командного складу корабля не змогла зламати духу екіпажу. Ремонт і відбудова підводного човна після вибуху — це героїчна битва, яку можна поставити вище багатьох бойових битв і сутичок. Досить згадати поведінку Павлика, якому команда дала притулок у себе і за короткий строк духом мужності, стійкості і дисципліни, що панували серед неї, настільки перевиховала його, що ця звичайна раніше дитина може тепер стати прикладом хоробрості, мужності й винахідливості для багатьох і багатьох дітей нашої Батьківщини його віку і навіть старших…

Капітан зробив паузу. По обличчю його перебігла тінь, очі напівзаплющилися. Поволі, наче під тягарем величезної ваги, і з видимим зусиллям він знову почав говорити:

— Товариші!.. Я хочу згадати тепер про тяжкі втрати, яких зазнала наша дружна, міцно згуртована сім’я…

Шум відсовуваних стільців на хвилину перервав його. Усі встали і в німій тиші із схиленими обличчями слухали капітана.

— Ми втратили молодого товариша, лейтенанта Юрія Павловича Кравцова. Незважаючи на його характер, схильний захоплюватися, на відсутність достатньої витримки, що пояснюється його молодістю, все свідчило, що з нього виробився б сміливий, чесний, відданий Батьківщині командир. Досить пригадати його поведінку під час аварії в льодовому тунелі. Поранений, втрачаючи свідомість, він проте не залишив свого поста, вимагаючи зміни.

Він загинув смертю хоробрих. Незважаючи на свою слабість внаслідок останнього поранення, ні на хвилину не задумуючись, він кинувся на зрадника Горєлова, щоб затримати його. І він загинув… Але своїм вчинком він дав можливість іншим своїм товаришам виконати це важливе завдання.

Помовчавши, серед тієї ж німої і сумної тиші, капітан продовжував:

— Ми втратили також нашого старшину водолазів, любимого товариша, прекрасну, чуйну людину, безмежно віддану Батьківщині — Андрія Васильовича Скворешню… Це його могутня рука в смертельно небезпечній боротьбі обеззброїла запроданця й зрадника Горєлова, це він урятував Павлика і себе з грота, заваленого Горєловим за допомогою скинутої скелі, це він три доби підряд, не знаючи ні сну, ні відпочинку, не заплющуючи очей, не розгинаючи своєї могутньої спини, працював у останні, найбільш напружені дні ремонту, запалюючи всіх своїм ентузіазмом і нелюдським завзяттям у боротьбі за врятування підводного човна… Скрізь, де загрожувала небезпека, скрізь, де вимагалося…

Зненацька з центрального поста донісся в червоний куток різкий тривалий дзвоник. Пробиваючись крізь його безперервні тривожні трелі, нерозбірливо чулися в червоному кутку якісь розпорядження вахтового командира старшого лейтенанта Богрова, що передавалися ним через репродуктор у машинний відділ.

Капітан обірвав свою промову, неспокійно прислухаючись до шуму, що виник у машинному відділі, до тривожних голосів, які долітали звідти через найближчий люк. Потім дзвін припинився. Почулося кілька глухих, гуркотливих ударів. Шум у машинному відділі продовжував наростати. Раптом шум прорізав гучний крик, за мить до нього приєдналися крики інших людей, і цей хаос звуків, що переривався окремими незрозумілими вигуками, вливався широким потоком через люк у коридор, з коридора — в червоний куток.