Микола Трублаїні - Глибинний шлях

Що це могло бути?

— Ви пригадуєте? — несміливо вимовила Ліда, дивлячись на техніка.

— Щось подібне ми чули, коли сталася катастрофа, — відповів він. — Тільки тоді не так голосно.

Знов над підземним озером-штольнею запанувала тривожна тиша.

Бригадир все ще спав. Неборака так стомився, що, мабуть, тільки постріл над вухом збудив би його. Ми не хотіли його тривожити, самі ще не знаючи, в чім річ. Хай спить.

Але що то могло бути?

Як і раніш, навколо панувала тиша, плоти, яких ми ждали, не з’являлися. Моїм товаришам вибух нагадував прорив шлюзів, що стався учора ввечері.

Може, щось подібне трапилося знов?

Гмиря нахилився над водою і став прислухатися. Він так напружено слухав, що ми з Лідою не могли не зробити того самого. Вода далеко кращий провідник звуку, ніж повітря. Чи не викриє вода нам чогось? І справді, ми почули якийсь віддалений шум, безперервний і глухий. Але причини його були для нас незрозумілі.

Минуло хвилин з десять, і раптом вода навколо нас злегка захвилювалася. По її чорній поверхні побігли зморшки. Технік уважно стежив за цим і похмуро сказав, що рівень води підвищується. Від цієї звістки на нас наче холодом війнуло. Здогад про нову катастрофу перетворився на певність. Запасні заслінки шлюзів не витримали могутнього напору води з горішнього підземного озера. Скільки там її? Чи не заллє нас зовсім? Мабуть, кожного з нас свердлила така думка, але ніхто не висловлював її, не звертався з запитанням до товаришів. Навіщо? Ми твердо знали, що самі не зможемо допомогти собі. А плоти? Але ж де вони й чи припливуть по нас?

Вода тим часом прибувала, і ми, мов зачаровані, дивились, як вона підступає все вище й вище, закриваючи сантиметр за сантиметром корпус літостата. Бригадир спав, нічого не знаючи. «Чи треба будити його?» мовчки очима питали ми один одного, і знов ніхто нічого не сказав уголос. Здавалося, жах паралізував нас.

— Треба ж сповістити про це по телефону, — раптом сказав Гмиря і поліз у воду, але вода дістала йому до підборіддя, і він не одважився по такій глибині йти до телефонної будки.

— Доведеться пливти, — зауважив я.

— Не вмію, — з прикрістю відповів технік і виліз назад на машину.

Тоді я, нічого не кажучи, роззувся, скинув верхній одяг і плигнув у воду. Технік і Ліда мовчки стежили за мною.

Мені здавалося, що вода стала холодніша. Проте пливти було легко, хоч іноді охоплював страх, що зустрічна велика хвиля заллє мене. Допливши до телефонної будки, я побачив, що телефонний апарат уже затоплений. Це мене стурбувало. Але, намацавши під водою трубку, я зняв її й витяг на поверхню. Хотів стати на ноги і не зміг, бо вода доходила до очей. На плаву, лише впираючись однією ногою у стіну будки, спробував викликати диспетчера. На щастя, телефон ще працював.

— Диспетчер! — кричав я в трубку.

— Що таке? — почувся знайомий голос. — Хто біля телефону?

За другим запитанням я впізнав голос Макаренка.

— Ярославе Васильовичу, я з Північної штольні. Нас заливає. Організуйте допомогу.

— Вас досі не вивезли?

— Ні!

— Скільки вас? Догадов де?

— Четверо. Ліда, технік, бригадир і я. Догадова нема. Вони мусили за нами повернутися.

— Зберігайте спокій, тримайте зв’язок. Зараз висилаю допомогу.

— У нас телефон заливає.

— Не втрачайте надії, — суворо промовив інженер. — Я спускаюсь у шахту.

— Що трапилось?

Але телефон уже мовчав. Я щосили дмухав у трубку, і скоро мені відповів інший голос.

— Північна штольня! Як справи?

— Я говорю, плаваючи.

— З телефонної будки?

— Так. Скажіть, що трапилося, чи будуть нас рятувати?

Мій незнайомий співрозмовник зам’явся, наче не бажаючи щось сказати.

— Інженер Макаренко вже спустився в шахту.

— Скажіть, що трапилось?

— Сильно пішла вода.

— Ми чули немов вибух.

— Прорвало ізоляційну греблю, — нарешті сказав мій співрозмовник. — Але ви там не зчиняйте паніки.

— А де човни?

— Човни?

Він знов не відповів одразу і цим посилив мою тривогу.

— Човни спустили в шахту.

В ту ж мить я почув у телефон якийсь шепіт. Це шепотів мій співрозмовник або хтось інший тихо говорив йому. Мені здалося, що я розібрав слова: «їх становище…» і одночасно ніби вловив стримуване схлипування.

Мене раптом пройняв якийсь внутрішній холод. Хотів крикнути в трубку, але не зміг. Аж ось почувся мужній, знайомий голос Кротова.

— Північна! — гукав він.

— Слухаю, — ослаблим голосом відповів я.