Микола Трублаїні - Глибинний шлях

— Яка його швидкість? — спитав Тарас.

— Він міг би пройти до десяти кілометрів на добу, — відповів Самборський, — але складність тунельних робіт, недостача електроенергії та необхідність провадити тут роботу широким фронтом, а значить рухатися то взад, то вперед, обмежує його швидкість приблизно двома кілометрами на добу. Це один з найбільших літостатів. Кілька сот значно менших працює на будівництві самого тунелю. Там легше працювати, бо розмір тунелю не такий великий, як тут. Але й там, за браком електроенергії, неможливо цілком використати ці апарати. Тому ми й поспішаємо із спорудженням електростанції. Загалом, успіх будівництва залежить від того, як швидко ми зможемо дати потрібну кількість електроенергії. Тут наші літостати вже закінчують роботу. Днів за десять почнемо установку і монтаж п’ятдесяти турбін по двісті тисяч кіловат кожна, а через місяць зірвемо перегородку, що відокремлює Байкал від підземного русла. Тоді вода з озера рине сюди, під Байкальський хребет, і в серпні ми забезпечимо будівництво потрібною кількістю енергії.

Слухаючи ту розповідь, я заплющив очі. В моїй уяві все, що я бачив і чув, проносилося наче сон.

Ми вийшли з потужної машини і знов опинились на твердому грунті підземелля. Самборський залишив нас на робітника-монтера, що порався біля телефонних проводів, а сам пішов глянути, як відвантажують роздрібнену породу.

Тарас довго роздивлявся літостат зовні, і його увагу, мабуть, знов притяг незеличкий білий напис на стінці машини.

— Товаришу, — звернувся він до монтера, — може, ви знаєте, що значить С-16?

Монтер, перебираючи в руках ізоляційну стрічку, що нею лагодив якийсь провід, усміхаючись, відповів:

— А це перша літера прізвища конструктора машини, а цифра вказує номер конструкції.

— А хто ж конструктор?

— Хіба ви не знаєте? Він же щойно тут був.

— Самборський?

— Так.

Ми з Тарасом переглянулися.

— Будемо цінувати його скромність, — сказав я хлопцеві.

— Ой, посміюсь з нього, як повернемось до Іркутська, — заляскав долонями Тарас.

Коли інженер повернувся, ми нічого йому не сказали.

В цей час до нас під’їхала електродрезина. Нарешті шофер пробрався сюди.

Була вже перша година ночі. Щойно стала до роботи нова зміна робітників, і наш чичероне [15] Чичероне — провідник, що дає пояснення туристам. правильно зауважив, що вже час їхати спати.

Тарас пропонував ночувати в підземеллі, але Самборський не погоджувався, посилаючись на те, що тут немає тих вигід і комфорту, якими він хотів нас забезпечити на поверхні, в шахтарському будинку.

Назад їхали ще швидше, бо дрезина стала на рейки і котилася слідом за довгим поїздом з породою, що мчав із швидкістю не менш як сімдесят кілометрів на годину. Вітер обвівав нам обличчя, чорні тіні вагончиків бігли попереду. Скеляста стеля, мов прірва, перевернута догори дном, нависала над нами. З гуркотом і брязкотом проносились зустрічні поїзди порожніх вагонеток. З’являлись і враз зникали глибокі темні вибої у стінах тунелю, здаючись шляхами в таємниче підземне царство.

Тарас стомився, його голова сповзла мені на плече, і, коли дрезина зупинилась біля підіймальної кліті, хлопчина вже міцно спав.

— А знаєте, що Макаренко його забрати хоче від Аркадія Михайловича до себе на цю зиму? — сказав я Самборському. — Жалівся мені старий. Не хоче відпускати Тараса. А хлопець, здається, згоден.

— Ну? — незадоволено промовив інженер. — Цього не слід робити. Ви підтримуйте Аркадія Михайловича й допоможіть умовити Тараса.

— Ви проти? Чому?

— Я думаю, що скоро й Макаренко відмовиться. Йому буде не до цього.

— А що?

— У нього будуть великі неприємності.

— Що ж таке?

— От почуєте. Наробив він дурниць, а може, й гірше. Та незабаром самі довідаєтесь. Я поки що нічого не казатиму.

Видно, Самборський був незадоволений, що й це сказав, але з його характером тримати щось в секреті було важко, бо він таки любив поговорити.

Ми ледве розбудили Тараса, але, опинившись на поверхні, він тримався бадьоро і з великим апетитом повечеряв. Ще й насмішив мене, бо, п’ючи чай, почав приставати до Самборського з запитаннями.

— Чого ви нічого не придумаєте?

— Тобто?

— Ну, от машину яку-небудь.

— Яку машину?

— От таку, як літостат, скажімо… наприклад, С-16 або С-20. Знаю я хіба, як воно там зветься.

Інженер стрепенувся, хотів щось відповісти, але тільки підозріло глянув на мене, покрутив головою і все ж не сказав, що конструктор літостата він.