Микола Трублаїні - Глибинний шлях

Сьогодні для Тараса Чутя був радісний день. Ранком його одвідали вихователька та директор дитбудинку Із Стародніпровська, і він уперше зміг з ними наговориться, бо раніш, коли його одвідували, хлопчик або не міг говорити, або йому це забороняли.

— Він був певен, що ви до нього приїдете, — сказала лікарка Корсакова, — і жде нетерпляче.

Тарас зустрів нас на ліжку, трохи ніяковіючи і радісно посміхаючись. З усіх боків йому підмостили подушки, на голові ще була пов’язка, але бліде обличчя не мало жодних слідів поранення. Корсакова все ж таки просила нас бути біля хворого не довше години.

— Ну, Тарасе, будемо знайомитись, — сказав слідчий. — Це професор Довгалюк. Цей товариш — журналіст, прізвище його Кайдаш, а моє прізвище Томазян.

— Я знаю Аркадія Михайловича, — відповів Тарас, захоплено дивлячись на професора. — І їхні статті читав, — сказав він про мене.

— Ну, а зо мною знайомство, власне, тільки починається, — в жартівливому тоні зауважив слідчий.

— А я вас уже бачив… пам’ятаю… Ви, мабуть, лікар.

— Трошки не вгадав.

— Молодець Тарас, — сказав професор, звертаючись до хлопчика. — Швидко видужаєш.

Загальна розмова точилася недовго. Скоро ми перейшли на те, що нас усіх найбільше цікавило. Хлопець розповів нам:

— Я добре, дуже добре пам’ятаю, як влаштувався в поїзді. Спочатку дивився у вікно, а потім ліг на полицю і почав читати. На якійсь станції у вагон зайшов високий чоловік. Обличчя його зараз не пам’ятаю. Він мав квиток у наш вагон, але щось там з місцем не виходило, і пасажир попросив дозволу у мого сусіди сісти біля нього. Той дозволив. Через деякий час він почав скаржитися на нудьгу і спитав, що я читаю. Потім ходив до ресторану, залишивши мені свій портфель, а коли повернувся, то витяг з киїгені маленькі шахи, і ми з ним грали. Один раз я виграв у нього, потім він у мене. За шахами той чоловік почав розповідати різні речі про ботаніку, а потім про професора Довгалюка. Я сказав, що знаю цього професора і одержав від нього листа. Тоді він поцікавився, куди я їду, чи маю вже паспорт. Я показав йому мої документи, телеграму з редакції. Він усе допитувався, чому мене викликають. Я сказав, що не знаю, але потім додав, що везу з собою важливі документи. Він попросив, щоб я показав ці документи. Але я боявся, що незнайомець сміятиметься, коли прочитає.

— А що ж то було? — спитав Аркадій Михайлович.

— То були мої розрахунки тунелю, — червоніючи відповів Тарас. — Я переконався, що раніш зробив помилку і що з такою швидкістю поїзди ходити не зможуть. Але тепер я розумію, що взагалі це все необгрунтована фантазія.

Коли Тарас говорив це, то щоки йому зашаріли, немов їх цеглою вимазали.

— Ну, ну, розповідай далі про розмову з тим чоловіком, — попрохав Томазян.

— Ну, він пожартував, що у мене, мабуть, повний чемодан тих паперів. Я відповів, що важливі папери в чемоданах не возять, а зберігають при собі. Після того ми ще грали в шахи, а коли смеркло, мій супутник запропонував піти до вагона-ресторану повечеряти. Я погодився. Ми йшли вагонами проти ходу поїзда. В одному тамбурі були відчинені двері… Тут ми спинилися. Той, що йшов зі мною, виглянув у двері і сказав про чудесний краєвид. Я підійшов і теж виглянув… Ще пам’ятаю, він спитав мене: «Так тебе звуть Тарас Чуть?» Я відповів, що так… «А де ж ти тримаєш свої важливі документи?» спитав він. Я розсміявся і повернувся до нього. І тут мені стало страшно. Він якось дивно дивився на мене і міцно стиснув мені руку. Я хотів вирзатися. Він вимагав у мене папери… І більше нічого не пам’ятаю. Мабуть, тоді я впав з поїзда.

Тарас змовк. На його обличчі позначилася втома.

— Втомився, — сказала Корсакова і багатозначно глянула на нас.

— А ти не пам’ятаєш, як він був одягнений і як себе звав? — спитав Томазян.

— Ні.

Лікарка незадоволено дивилася на слідчого.

— Завтра можна продовжити розмову, — тихо сказала вона.

— А нам нічого не можна йому розповісти? — спитав Аркадій Михайлович.

— Вам… Ні, можете, тільки коротко.

— Пам’ятаєш, Тарасе, свій проект тунелю?

— То, мабуть, несерйозна пропозиція, — червоніючи відказав хлопець.

Ми всі посміхнулись, а Аркадій Михайлович, узявши хворого за руку, сказав:

— І все-таки з твоєї пропозиції дещо вийшло. Зараз інженери розробляють проект тунелю. Не такого, як ти пропонував, та він зв’яже Москву з Далеким Сходом. А ти, власне, про це мріяв.