Аркадій Михайлович схопив Барабаша за руки.
— Юрко, невже ж її не можна врятувати?
Барабаш легенько відсторонив професора, пройшовся по кімнаті, потім сперся на стіл, щось прошепотів. Тоді я не розібрав його слів, але згодом, пригадуючи ту хвилину, чомусь був певен, що він говорив сам собі:
— Клятий час… Чому він іде так швидко? Я ще не закінчив своїх дослідів.
Потім лікар тихо відповів професорові:
— Становище безнадійне. Але ми мусимо зробити все, щоб відтягти кінець.
— Як же вона буде мучитися! — сказав, немов звертаючись сам до себе, професор.
— Я дав їй морфію, і вона спить, — промовив лікар і вийшов з кімнати.
Під вікном готелю загудів автомобіль. То прибула санітарна машина, щоб одвезти хвору на аеродром. Ми пішли допомогти винести Ліду.
Спершись плечем об косяк вікна, на нас дивився блідий Макаренко.
Санітари з ношами зайшли в кімнату до хворої і хвилин через десять її винесли. Поруч ішли сестра й Барабаш. Ми з Аркадієм Михайловичем замикали цей похід.
Макаренко залишався немов закам’янілий на тому ж самому місці.
На вулиці нас зустрів Кротов, який щойно приїхав своєю машиною. Він теж тривожився за здоров’я Ліди і хотів довідатися, що сталося. Лікар коротко пояснив, що у неї, очевидно, якесь запалення. Начальник дільниці був остільки ласкавий, що забрав мене й ботаніка до себе в машину і повіз на аеродром слідом за санітарним автомобілем. Він хотів там на місці розпорядитися, щоб літак відправляли якнайшвидше.
Надворі було ще темно. Високо в небі ясно світили зорі. Вітру не було, і це обіцяло для хворої та її провожатих спокійний переліт.
На аеродромі все вже було готове, і жодних додаткових розпоряджень Кротова не знадобилося. Санітарний автомобіль під’їхав до літака, Ліду перенесли в кабіну, де нашвидку укріпили койку для хворої. Там вона опритомніла, тихо застогнала і покликала мене. В цей час Барабаш і Аркадій Михайлович про щось розмовляли з пілотом. Я нахилився над хворою.
— Олексо Мартиновичу, що зо мною? — спитала вона.
— Пусте, приступ апендициту, — збрехав я.
— А куди мене відправляють?
— В Іркутськ. Вам треба зробити операцію.
— Ви Ярослава бачили?
— Він проводжав вас, коли ми виходили з готелю.
Ліда заплющила очі і тихо застогнала. її знов непокоїв біль. В цей час загуркотіли мотори. їх шум заважав розмовляти. В кабіну зайшов Барабаш. Я потиснув руку лікареві і вийшов з літака.
Через кілька хвилин темна маса літака відірвалась вія землі і зникла у передсвітанкових сутінках.
Кротов покликав нас до автомобіля, і ми тепер з великою швидкістю поверталися в селище. Професор відкинувся на м’яку подушку і про щось глибоко замислився. Кротов висунув голову у віконечко і курив цигарку.
Я ж думав про Макаренка. Невже він знав, чим хворіє Ліда?
Повернувшись в готель, я постукав у двері до головного інспектора тунельних споруд, але мені ніхто не відповів. Черговий швейцар на моє запитання сказав, що інженер кудись вийшов.
— Мабуть, в управління поїхав.
Розвиднялося.
Спати мені перехотілося, і я поволі пішов до будинку управління дільниці.
В управлінні, як завжди, кипіла робота. Там не існувало різниці між днем та ніччю. Мені сказали, що Макаренко в радіотелефонній будці прямого зв’язку з Іркутськом. Я пішов туди, побачив розчинені двері будки і мимоволі почув його розмову:
— Скажіть Самборському, щоб категорично настоював на будівництві герметичних вагонів з установкою для кондиціювання повітря, — говорив комусь інженер. — Гадаю, що мені негайно треба вилетіти на Далекий Схід. Поки що жду ваших розпоряджень.
Очевидно, він розмовляв з Саклатвалою.
Скінчивши розмову, Макаренко вийшов з будки, кивнув мені головою і, не зупиняючись, попрямував у двір де підіймальної машини.
Два місяці тому було закінчено прокладання Глибинного шляху. Кінцеві станції вже готувались прийняти наскрізні поїзди. Спішно завершувалося шлюзування секторів між підземними станціями. На кількох відсталих дільницях закінчувалося цементування. Робітники-шляховики перевіряли останні рейки.
Широко розгорнулось змагання між Сходом і Заходом на право пустити перший експрес вздовж усього підземного шляху.
Читать дальше