Генрi Лайон Олдi - Де батько твій, Адаме?

— Я нічого не пропоную. Я просто висловлюю припущення — завважте, підкоряючись вашим вимогам, а не із власної волі. Якщо вас не влаштовує Шабат, можу запропонувати вам, мій запальний Стьопо, ідею Страшного Суду.

— Ви мене за ідіота маєте?! Страшний Суд — це грім, блискавиця, мертві встають з-під землі…

— Не уточнюватимемо, за кого я вас маю. Це нецікаво мені й тим паче вам. Те, що ви описали, це Судний День Вульгаріс. Грім, блискавиця…

Кирило все-таки зважився на третій кухоль. Аж надто не хотілося вставати і плентатися в дитячий садок. Зайві півгодини нічого не змінять. Адамчик пограється з вихователькою, подихає свіжим повітрям… Бесіда, як не дивно, захоплювала. Ах, Степане, пророк-Степан, який позаминулої осені зарахував себе до рекрутів генералісимуса Сатани! Значить, якщо добрий бог спостерігає з хмарки, як світ котиться в тартарари (із Степанової освіченої точки зору!) й умиває крильця — слід приєднатися до Князя Світу Цього. І кого-небудь мочити, мочити неодмінно, збільшуючи «критичну масу первородного гріха», щоб колесо повернуло назад, в наїжджену тисячоліттями колію. Стьопі добре. У нього завжди є мета й метод. Прості, як правда. Зрозумілі, як правда. Стьопі є для чого жити. А для чого жити Кирилу Сичу? Для чого Сичу доживати?! Ось, наприклад, блондина Володеньку, вічного Казимирового опонента, у квітні поховали. Начебто інсульт. Знаємо ми ці інсульти — у Володеньки теж дружина з «пробуджених». Всі ми знаємо, все усвідомлюємо потрошки…

— …Вавілонська Блудниця! Вершник блідий з палаючим поглядом! Хто вам сказав, Степане, що Судний День — це наш день? Це день в розумінні Творця. А для нас це може виявитися тижнем, роком… Століттям, врешті.

— А мертві! Чому не встають?!

— Встають вони, Степане. Озирніться довкола! — встають. Усередині людей. У людях. Не тілами — життями, пам’яттю. А ви чекали, що міфічна кісточка «луз» почне обростати м’язами й шкірою? Що труни і насправді розверзатимуться? Блаженні матеріалісти, бо загинуть правди заради…

— Ну й падли! — втрутився Петрович.

Подумав, вижлуктив чарку «Посольської» і, щоб уникнути непорозуміння, уточнив:

— Всі падли. І ви теж. І я.

Петровичу було нудно. Важке дитинство, притулок на Алтаї, ополонка, де він тонув, бардак тітки Очи-Бала, де він втрачав незайманість, і бабки, життя без правил, бої без правил, переломи-вивихи… Там, у минулому, маячив один, головний, дражливий епізод: старий хрін, що намагався виправити юного буяна. Хрін поїв Петровича козиним молоком, учив безглуздо ворушити руками й розповідав про малозрозумілі «інкарнації». Там, у минулому, Петрович набив старому хріну пику й «зайцем» виїхав до Криму: битися. Зараз же, після багатьох років, старий хрін почав снитися Петровичу. Сидів біля ліжка, мовчав. «Ну, хто був правий?» — мовчав. «Ех, ти…» — мовчав. І ще про всяке мовчав. Коли Петрович уві сні одного разу спробував дати хріну в рило, то прокинувся з мокрими трусами. Тепер, лягаючи в ліжко, Петрович щоразу починав сильно сумніватися: чи бив він старому хріну морду в минулому? Або просто вирішив, що бив? Біс його знає… А сумніватися Петрович не любив. Не умів. І відчував, що ні до чого хорошого це не призведе.

Кирило, дивлячись на Петровича, теж передчував біду. Цей зірветься. У нього від Стьопки дах їде. І добре, якби тільки від Стьопки. Ходили чутки про реальних екстремістів, які намагалися знищувати «пробуджених». Безглуздо: до знищення тіла люди (люди?!), подібні Ванді, ставилися байдуже. Хоч свого, хоч чужого. Занадто байдуже навіть для істот, що реально усвідомили нескінченність життя. Кирило припускав наявність якогось додаткового, ще невідомого сейфам чинника, що викликає цю всеосяжну байдужість. Професійна цікавість підштовхувала до пошуків, вивчення, обнародування, врешті-решт! — але здоровий глузд підказував: досить.

Досить суєти.

Здоровий глузд — і страх. Страх дізнатися щось, що остаточно позбавить існування Кирила Сича решток сенсу.

Кирило встав, тримаючи в руці початий кухоль:

— Піду я, хлопці. Мені сина з садка забирати.

— …мочити!!! — заглушив його слова істеричний виск пророка Стьопи.

— І остання теорія, — дуже тихо, але цілком чутно сказав Казимир. Голос ставного ерудита нагадував зараз колючий дріт. — Гріх спокутувано, наступає рай. Де житимуть Адам і Єва. Степане, ви знаєте, я дуже радий, що в раю не опинимося ми з вами. Не тому, що ми погані, а вони — хороші. Зовсім з іншої причини. Ми — біль залишків гріха. Стара шкіра, линяла шерсть. Хай комусь буде боляче, хай хтось буде покараний без видимої причини. І хай цей хтось піде назавжди. Не нарікаючи і не чинячи опору. Схилившись перед свавіллям долі. Я, наприклад, піду з чистою совістю, не кваплячи відміряний термін. Володенька був не правий. Злякався, заметушився. Якби він залишився серед нас, я, його друг, не посоромився б повторити йому це в обличчя. Кирило, ви чуєте? Чи вам нецікава моя думка?