Жюль Верн - Подорож на Місяць

Деякі супутники Сонця — планети, що їх Сонце тримає за законом тяжіння, мають і собі супутників. Нептун має одного, Уран — 4, Сатурн — 10, Юпітер — 9, Марс — 2, Земля — 1, Венера та Меркурій супутників не мають.

Цей єдиний супутник Землі, чи не найменш важливий у сонячному світі, зветься Місяцем, і саме його відважні янкі мали намір завоювати.

Нічне світило, своєю відносною близькістю і виглядом своїх швидко поновлюваних різноманітних фаз, поряд із Сонцем, з давніх-давен привертало до себе увагу жителів Землі.

Але Сонце втомлює зір, і блиск його світла змушує тих, що ним милуються, заплющувати очі.

Білява Феба (так називали стародавні греки Місяць), навпаки, ближча до людей, дозволяє їм дивитися на свою скромну красу; вона приємна для ока, не така гордовита, як її променистий брат — Аполлон, хоч і затемнює іноді його, не бувши ніколи затемненою ним.

Давні народи ставилися до цього світила з особливою пошаною. Єгиптяни звали його Ізідою; фінікійці — Астартою; греки шанували Місяць під іменами Селени або Феби, дочки Лето ї Зевса, і пояснювали його затемнення тим, що він іноді відвідував Ендіміона, засудженого спати все своє життя в печері. Згідно з старовинним міфом, немейський лев, якого подолав Геракл, перед тим як спуститися на землю, бігав на полях Місяця. Грецький поет Агезіанакт, на якого посилався Плутарх, вихваляв у своїх віршах красу очей, носа і рота променистої Селени. Проте, якщо давні народи добре розумілися на властивій Селені вдачі з міфологічного погляду, то навіть найученіші серед них залишалися невігласами в науці про Місяць, у селенографії.

Проте багато астрономів давніх епох зробили деякі спостереження над особливостями Місяця, і їх висновки підтверджуються сучасною наукою. Всупереч твердженням жителів Аркадії, ніби вони вже жили на Землі, коли ще Місяця не існувало; всупереч одному такому, Татію, який вважав Місяць за уламок сонячного диска; всупереч Клеархові, учневі філософа Арістотеля, який вважав Місяць за дзеркало, де відсвічувала поверхня океану, а також і тим, які вважали його за випари Землі або за напіввогняну і напівкрижану кулю, що оберталася навколо себе, — були вже й такі вчені, які за допомогою дотепних спостережень і без оптичних приладів відгадали більшість законів, що керують нашим супутником. Так, Фалес із Мілета, року 460 до нашої ери, висловив думку, що Місяць освітлюється Сонцем. Арістарх з острова Самоса подав правильне пояснення місячних фаз [24] Фази Місяця — його вигляд у різний час при русі навколо Землі. . Клеомен зазначив, що Місяць сяє відбитим світлом. Халдеєць [25] Він походив із Месопотамії (теперішній Ірак), але писав грецькою мовою. Бероз відкрив, що тривалість обертання Місяця навколо своєї осі дорівнює тривалості його обертання навколо Землі, і цим з'ясував, чому Місяць завжди повернутий до Землі тим самим боком. Нарешті, Гіппарх, за два століття до нашої ери, відкрив деякі нерівномірності в русі супутника Землі.

Ці дані згодом були стверджені й використані пізнішими астрономами. Птолемей у II ст. після нашої ери та арабський учений Абуль-Вафа у X ст. доповнили спостереження Гіппарха над нерівномірністю обертань Місяця, який рухається хвилясто під впливом Сонця. Згодом Копернік у XV ст. і Тіхо-Браге в XVI ст. цілком з'ясували будову сонячної системи і ту роль, яку відіграє Місяць серед небесних тіл. На той час рух Місяця був приблизно визначений, але про фізичні властивості цього світила знали ще мало. Тоді Галілей пояснив світлові явища, помітні під час деяких фаз Місяця, існуванням гір, середню висоту яких він визначив у 8 000 метрів. Після нього Гевелій, астроном з Данціга, зменшив максимальну висоту до 5 000 метрів, але його сучасник Річчолі довів її до 14 000 метрів.

Гершель наприкінці XVIII ст., згідно з показами свого могутнього телескопа, значно змінив усі ці розміри. За його визначенням, найвищі місячні гори мали 3 700 метрів, а середня їх висота дорівнювала 800 метрів. Але, як виявилось, і Гершель помилявся.

Завдяки працям пізніших учених висота гір Місяця тепер вже цілком відома. Бер і Медлер виміряли 905 гір, з яких 6 мають висоту 500 метрів, 22 — 4 500 метрів. Найвища гора досягає 7 500 метрів.

Поряд із цим поширювалися інші відомості про Місяць. Виявилося, що на ньому багато кратерів [26] Кратером (кратер грецькою мовою «чара для вина») зветься воронка або внутрішня порожнеча вогнедишної гори — вулкана. , і його вулканічні властивості підтверджувалися з кожним спостереженням. Через відсутність рефракції (заломлення) проміння планет, які Місяць закриває, вирішили, що там майже зовсім немає атмосфери. Така відсутність повітря приводить до відсутності води. Отже, стало зрозумілим, що селеніти, якби вони там виявились, неодмінно мали б зовсім інший вигляд порівняно до жителів Землі.